Отець Марко Семеген: «Свята Софія — серце української присутності в Римі»

У дні Ювілейного Року Молоді Рим став місцем особливої зустрічі сотень тисяч молодих паломників із усього світу, які зібралися тут, щоб спільно пережити паломництво надії. 

Серцем цього духовного пережиття для української молоді є Прокатедральний собор Святої Софії — місце молитви, зустрічей, тиші й розмови. 

Особливу роль у створенні цієї атмосфери відіграв отець Марко , президент Релігійного товариства «Свята Софія» та ректор Прокатедрального собору Святої Софії в Римі. 

Про  знаковість  цього місця і його роль у формуванні осередку українства поспілкувалися з отцем Марком.

— Очевидно, роль цього місця модифікується згідно з викликами часу. На початку тут був Український Католицький Університет Папи Климента, потім — Патріарха Йосифа. Коли я прийшов у 2013 році, я вже не застав жодної університетської діяльності — це була кризова ситуація. 

Натомість собор, за задумом Патріарха Йосифа, мав два основні завдання. Як він сказав: «Мудрість собі збудувала дім», — посвячуючи його Софії, Премудрості Божій. І друге

Пов’язуючи його з нашими іншими храмами Софії — Київською і Константинопольською, — він це зробив як осередок, як джерело і осередок мудрості, яка походить від Бога, нелюдської мудрості, яка є основою інтегрального розвитку особистості. Для Патріарха Йосифа дуже важливою була і віра, і наука. Для нього це було два крила, про які він дуже часто говорив. А також він сказав, що це храм, який збирає «розсіяних в сущих», бо коли він повернувся, то застав невідрадну картину з діаспорою, з нашим єпископатом — було все досить пофрагментовано. Його титанічним зусиллям було зуніфікувати це все. Я завжди кажу, що те, що ми маємо сьогодні як Синод УГКЦ, як Українську Церкву — це все є заслугою Патріарха Йосифа. Бо, повернувшись із Риму, — не забуваймо, що він повернувся просто львівським архієпископом, — вже тут він здобув статус Верховного Архиєпископа і фактично став Главою нашої Церкви і розпочав усі ці об’єднавчі процеси. Сучасний Синод Єпископів здебільшого відбувається в домі Святої Софії.

Тому з одного боку, Дім служить як осідок сучасного Глави УГКЦ в Римі, і собор — як його Патріарша прокатедра. Тут є декілька супутніх структур — зокрема, Секретаріат Блаженнішого Святослава. Свята Софія також є оберігачем архіву нашої Церкви. Він сьогодні є в стадії систематизації, щоб в майбутньому бути відкритим для громадськості. Ми приймаємо на проживання студентів із різних куточків України. І в цьому домі вони не тільки навчалися в університетах, а й разом із тим ми старалися їм прищепити любов і до України, і до Церкви. Показати їм історію нашої Церкви на живих артефактах Патріарха Йосифа.

Тут також відбувається громадська діяльність: презентації книжок, виставки. Нещодавня величезна подія — це Конгрес українців, який проводив масштабний форум. І на завершення був Економічний форум Італії про відбудову України. Тут багато проходить різних заходів для громади. А щодо самих мігрантів — тут діє школа Святої Софії. Це недільна католицька школа, яка займається вихованням дітей, мовні курси. З початком повномасштабної війни до нас приїхало багато біженців, і ми проводили курси підвищення знання італійської мови. Це були різні інтегративні курси, різні порадні, зокрема, психологічна порадня для батьків і дітей. Сьогодні щочетверга діє  «консультативне віконечко»  — це юридичний супровід мігранта. І багато іншого.

Наша діяльність — це не є стояння на місці. Попри статутні завдання — що має свою богослужбову діяльність наших священиків і товариства — ми завжди є в пошуку. Сьогодні увінчення давньої праці і зусиль — досі виходить журнал  «До світла» , щороку відбувається свято Матері. Тобто це було завжди місце, яке служило в різних формах українській громаді.

Час війни показав далекоглядність Патріарха Йосифа. Якби він не був чітким інструментом Божим у руках Божого провидіння, то що ми би зробили? Це місце вимагає зусиль, коштів для утримання. Та воно служить. Це гуманітарна місія, яка постійно розвивається: на підтримку біженців, інші різні акції, які відбуваються і для італійського народу, і для інших націй. Вони допомагають інтеграції і презентації нашої діяльності і нашої культури.

Патріарх Йосиф, коли повернувся до Риму, казав: «Буде земля — буде хата. Буде хата — будуть люди» . Тому нашим завданням сьогодні є, щоб ця структура не була закритою, а служила — а скільки спроможна — людям. Навіть сьогодні, в ці дні Ювілейного Року Молоді, в кожному куточку щось відбувається. Це дуже важливо, бо ми не є в чужих, не є в гостях, а в домі Патріарха — дім, який перебуває під покровом Софії, яка збирає нас усіх, щоб ми працювали для розвитку нашої Церкви.

Найперше — це Патріарша прокатедра. І ця проща має рівень патріаршої, всецерковної прощі. Це дуже приємно, що цей Патріарший собор Святої Софії і цей Патріарший дім сьогодні спроможні сприйняти тих, які приїжджають з різних куточків не лише України, а й цілого світу. Ми бачимо: є люди з Чикаго, Нью-Йорка, з Торонто. Географічна панорама досить широка. І, мабуть, це буде момент тих, які приїжджають сюди з надією. Цей рік є Роком надії. І паломництво є Паломництвом надії. Наш Патріарх сьогодні говорить про те, що молоді — ті, хто несе надію.

Тому, приходячи до цього дому, до постаті Патріарха Йосифа, ми можемо бачити невмирущість надії. Він ніколи не зламався. Уявіть собі: чоловік 18 років пробув у таборах, не мав права повернутися додому. Тут його прийняли на лаврах — він був сповідником віри. Та він не сів на тих лаврах, не зупинився, а почав інтенсивно працювати, залишаючи щось нам. Це приклад, як бути собою. Одне з його гасел — воно дуже сильне для сучасної молоді. Багато хто сьогодні в депресії.

Він, повернувшись до Риму, найперше відкупив храм Сергія і Вакха, де була перша локація — це історична локація з 1648 року. Це дуже древня локація української церкви в Римі від митрополита Корсика. І він, коли приїхав, цей храм через різні причини було втрачено. Він відкупив цей храм і тоді купляє цю землю, і починає будівництво дому Святої Софії, університету, потім будує собор Святої Софії, потім Студіон. Завжди старається втілити свої бачення і бачення Андрея Шептицького. Бо хотів, щоб тут, в Римі, були студенти, монахи. 

Крім того, розвивав видавничу діяльність. Досі зберігаємо масу видань тодішнього університету Климента Папи, які стали основою для багатьох семінарій. Це відновлення богослов’я, журналу, безліч різних публікацій історичного, популярного характеру — понад 80 чи 90 видань різного спрямування.

Патріарх Йосиф завжди казав, що «Україна буде вільною». Цікавий факт: Патріарх Йосиф ніколи не віддав радянського паспорта. Він помер громадянином УРСР, будучи Главою Церкви. Бо в ньому жила надія і тверде переконання на Бога, що цей режим впаде. І він це залишив у своїй заповіді: коли прийде час — відвезіть моє тіло до собору святого Юра у Львові.

Тому сучасна людина, яка приходить сьогодні з пережиттям війни в Україні, має подивитися на особу Патріарха Йосифа, на його міць. Набратися сили в його постаті і цієї мудрості. Тим більше, що собор Святої Софії відіграв і відіграє колосальну роль у розвитку нашої Церкви. Дуже рекомендую декілька разів перечитати заповіт Йосифа Сліпого  —  він має шалену актуальність. Він говорить про важливість плекання родинного зв’язку, шкільництва, університету. Його заповіт дихає до сьогодні. Він говорить про собор Святої Софії. Каже: «Залишаю вам цей храм як пам’ятку знищених і збезчещених храмів України», — і потім каже —  «як надію на відбудову, як місце Євхаристії, молитви за живих, померлих і ненароджених» . Тобто цей храм — він йому надав такого глибинного духовного значення.

Це був феномен Патріарха Йосифа. Я не знав його особисто, але бачу це з книжок, з архівів. Він будував спочатку структуру Церкви, а потім давав їй призначення і наповнював через звернення до Бога, роблячи з себе інструмент у Божих руках у різних історичних перипетіях.

Тому, приходячи сюди, молоді люди повинні зрозуміти, що надія на Бога ніколи не є зрадженою. Думаю, що це дуже важливо — взяти внутрішньої сили, переживаючи навіть усі ці зміни, війну в Україні, непевність, смерть близьких, усе, що пов’язано з сьогоднішньою геополітичною ситуацією в Україні. Вони повинні взяти для себе силу, що мають пережити, не ламатися, не здаватися. Дивитися, що кожен режим вмирає. Всі «ізми» перестали існувати, а Бог, Його Слово, Євангеліє — воно живе. Надія на Бога є живою до сьогодні.

Бо сьогодні має бути людина інкульт. Людина, яка втрачає свою ідентичність, має кінець дуже плачевний. Міграції економічного характеру мають тяглість до асиміляції.

Хотів би, щоб кожен прочитав заповіт Патріарха Йосифа — і став із утвердженням надії на Бога і на те, що все зміниться.

Підготувала Наталія Павлишин