Особливо коли читаю про апостолів.
Вони були з Ісусом 24/7, але все рівно мало Його розуміли. Інколи говорили, не думавши. Не могли вигнати бісів, коли дуже треба було. Сварилися одне з одним за місця. Ісус їм говорить про свою смерть – а вони кажуть, щоб Він їм пообіцяв найближчі до себе крісла.
Християнство не робить нас автоматично чистими, як сльоза. Святими і праведними, як оті обличчя на іконах. Не дає нам по замовчуванні лише добрі і мудрі слова на язик. Не робить наші серця широкими, як світ, де любові вистачає на всіх. Не перетворює на безтілесних ангелів, які не мають спокус, нервів і депресивних станів. Не вимітає з голови усі дурні думки, осуд, критику, оцінювання. Ні, такого ні Ісус, ні Біблія не обіцяє.
Для чого тоді взагалі Церква, християнство, віра в Бога і все, що йде в пакеті?
Для того, щоб я, усвідомивши, що я слабка і недосконала, прийняла усі свої таракани в голові, взяла в руки своє полатане серце, свої втомлені мощі і сказала Богові, що це все, що маю. І що без Нього не можу навіть пальцем поворохнути. Без Нього вже б наробила стільки зла, що світ би захитався. Але я з Ним. А Він – зі мною. І Його сила може проявлятися в моєму безсиллі.
Ось я дуже втомленою головою збираю ці думки докупи і хочу дати трохи надії таким самим недосконалим, слабким, надщербленим, як я: апостоли змогли і ми зможемо. Їх 12 донесли Добру новину до усіх кінців світу. Хоч по дорозі сварилися, розходилися, одне одного критикували. То ж ми такі самі.
Несу своє недосконале християнство у вашу стрічку соцмереж. Хай бодай одному стане легше і сьогодні таракани дадуть йому заснути і більше не тривожитися через свої чергові помилки.
Бо Божа любов більша за мій і твій гріх.
Сестра Антонія Зоряна Шелепило
