Десятина у церкві: платити чи ні?

Читай також

  • «Ми, греко-католики, виражаємо нашу ідентичність за допомогою обряду».
  • Що таке Церква? Пояснення для молоді
  • Коли церква стала «багатофункціональним приміщенням»?
        • Десятина у церкві: платити чи ні?

          Частина християн дають десятину на Церкву. Та чи є такий обов’язок? Це був закон для євреїв. Але між християнами від самого початку не було такого. Вони ділилися тим, що мали. То як має бути? Людина, яка є членом церкви, має давати десятину чи якусь іншу суму? А якщо дуже потрібні кошти, до прикладу, на лікування, дітям на одяг чи щось подібне? Як саме Церквою використовуються пожертви? Якщо ж у Церкві нема такого обов’язку давати десятину, то скільки ж давати?

          ***

          Початки десятини

          Прийнято вважати, що поняття «десятина», тобто десята частина від доходу, яка віддається чи то державі, чи то на релігійні цілі чи на якісь інші цілі, виводиться зі Старого Завіту. Проте, дослідники історії Близького Сходу твердять, що ще в Месопотамії була практика десятини, чи то в Вавилоні, чи то в Ассирії, хоча не було це так ясно кодифіковано, як на приклад бачимо це в Біблії. Також у Північній Африці, а саме у древньому Карфагені, коли це була ще фінікійська колонія, як твердять деякі древні грецькі історики, збиралася десятина і висилалася до фінікійської столиці, до Тиру у формі данини. У Стародавньому Римі землероби віддавали у державну скарбницю десяту частину з доходів, які приносили їм вирощувані плоди.

          ***

          Десятина у Старому Завіті

          Якщо ж говорити про Святе Письмо, то власне на сторінках Старого Завіту читаємо досить чіткі приписи щодо десятини. При чому, практику десятини закон Мойсея лише перейняв з попередніх звичаїв, як мінімум від часів Авраама. Читаємо у Книзі Буття опис зустрічі Авраама з царем Мелхіседеком:

          «А Мелхіседек, цар Салему, виніс хліб і вино – він був священик Бога Всевишнього – поблагословив його й мовив: «Хай благословен буде Аврам Богом Всевишнім, що сотворив небо й землю. Благословен хай буде Бог Всевишній, що видав ворогів твоїх тобі в руки!» І дав йому (Аврам) десяту частину з усього» (Бут 14, 18-20).

          Коли з дванадцяти поколінь ізраїльтян було виділено одне покоління, Левіт, яке мало займатися виключно служінням Богу, тобто бути відповідальними за культ, а одночасно – не мати жодного майна чи земель, як інші племена, тому на їхнє утримання закон призначав десятину:

          «Господь сказав Аронові: «Не матимеш у їхній землі ніякого спадкоємства, і частки тобі не буде між ними. Я – твоя частка й твоє спадкоємство серед синів Ізраїля. Ось я дав синам Леві у спадщину всі десятини Ізраїля за службу, що вони служать її при наметі зборів»» (Чис 18, 20-21). У Книзі Второзаконня читаємо також про це:

          «Не покинеш і левіта, що живе в твоїх містах, бо нема в нього, як у тебе, ні частки, ні посілості. Наприкінці кожного третього року відкладеш набік десятину з усього твого врожаю за той рік і складеш її у своїх оселях. І прийде левіт, бо нема в нього, як у тебе, ні частки ні посілості, і приходень, і сирота, і вдова, які живуть у тебе по містах, та й їстимуть досита, щоб Господь, Бог твій, благословив тебе в усякім ділі рук твоїх, за яке б ти тільки взявся» (Втор 14, 27-29).

          Десятина в Ізраїлі платилася натурою, тобто плодами землі, свійськими тваринами тощо, проте якщо далеко було це нести, можна було обміняти цю десяту частину на гроші і так віднести до місця збору десятин:

          «Даватимеш точно десятину з усього врожаю твого посіву, з того, що виросте в полі щороку… А коли дорога буде для тебе занадто далека й буде тобі неможливо туди нести, бо далеко до того місця, що його Господь, Бог твій, вибере, щоб там поставити своє ім’я, коли Господь, Бог твій, поблагословить тебе, то ти виміняєш десятину за гроші, і, затиснувши гроші в руку, підеш до того місця, що його вибере Господь, Бог твій» (Втор 14, 24-25).

          Взагалі, десятини мали різне призначення: одні були для левітів, інші для сиріт і вбогих, і врешті – «десятина Господу», це коли давали від приплоду для принесення цілопальних жертв, спочатку на місці жертвоприношень, а потім – у Єрусалимському храмі. Читаємо про цю останню десятину в Книзі Левіт:

          «Всяка десятина від землі, чи від засівів із поля, чи від плодів із дерева, буде Господеві, (вона) свята Господеві. А хто схоче викупити якусь частину з десятини, нехай додасть до неї п’ятину. Десятина з великорослої чи з дрібної скотини; десятина з усього, що проходить під ґирлиґою пастуха, буде свята Господеві» (Лев 27, 30-32).

          Про ці різні типи десятин можна прочитати у Книзі Товита, на самому початку, коли Товит розповідає, як ходив в Єрусалим на свята і платив оці різні типи десятин, приписані Законом Мойсея (див. Тов 1, 6-8).

          ***

          Десятина у Новому Завіті

          У Євангеліях читаємо теж про десятину, але у специфічному контексті, а саме, коли Ісус звинувачує книжників і фарисеїв у лицемірстві:

          «Горе вам, книжники й фарисеї, лицеміри, що даєте десятину з м’яти, кропу і кмину, а занедбуєте, що найважливіше в законі: справедливість, милосердя і віру. І те слід робити, і того не слід лишати» (Мт 23, 22).

          Як видно, ганячи лицемірство, одночасно говорить «і те слід робити». Інший приклад Христа тут ще більш наочний, коли він ганить лицемірів, які замість допомогти батькам, твердять що це «призначено на храм», напевно теж у формі десятини. Таку «підміну» заповіді Христос називає «людським переданням»:

          «Красненько відкидаєте заповідь Божу, щоб зберегти ваше передання. Мойсей бо наказав: Шануй батька твого й матір твою, і – хто проклинає батька або матір – смерть такому! А ви твердите: Коли хтось батькові скаже чи матері – корван, мовляв, священний дар є те, чим я мав би тобі допомагати, – тим то й не даєте більше змоги зробити щось для батька чи матері. Тож ви якраз касуєте слово Боже тим вашим переданням, яке ви самі собі передали» (Мк 7, 9-13).

          В іншому місці мова про десятину з’являється у притчі Христа про митаря і фарисея. Там цей останній так описаний:

          «Фарисей, ставши, молився так у собі: Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди – грабіжники, неправедні, перелюбці, або як оцей митар. Пощу двічі на тиждень, з усіх моїх прибутків даю десятину» (Лк 18, 11-12).

          У Діяннях Апостолів читаємо, що перша група християн віддавала не просто десятину, а як здається, передавали все те, що мали, до спільного вжитку:

          «Всі віруючі були вкупі й усе мали спільним. Вони продавали свої маєтки та достатки й роздавали їх усім, як кому чого треба було» (Дн 2, 44-45).

          У всякому разі, нема ніде у Новому Завіті, ані в Євангеліях, ані в Діяннях, ані в Посланнях апостолів, якогось хоча б натяку, що у спільноті християн, заснованій Христом, зберігається старозавітній припис щодо десятин.

          ***

          Десятина у Церкві

          На початку ІІ століття читаємо у Ігнатія Антіохійського, у його «Посланні до Римлян», що він називає Церкву Риму такою, що є «взірцем любові». Скоріше за все, йшлося про те, що християни Риму були найбільш щедрі у своїй фінансовій та матеріальній допомозі потребуючим чи іншим спільнотам Церкви. Пожертви однак у первісній Церкві були добровільні.

          У ранньохристиянському творі «Дідахе», який описує, між іншим, життя і звичаї перших християн, в одному місці є заохочення чи навіть наказ, щоб утримувати матеріально «пророка, що перебуває серед вас», і щоб це робити «згідно з заповіддю». Тут, як здається, є натяк на старозавітний припис закону Мойсея про десятину для левітів (пор. Дідахе, 13). У цьому ж творі є мова про те, щоб давати з заробленого «викуп за свої гріхи». Як виходить з подальшого контексту, де мова про щось таке: «не відвертайся від нужденного, а розділи все з братом своїм, і не говорити, що це твоя власність», то цей «викуп за гріхи» це милостиня потребуючим (пор. Дідахе, 4). У деяких інших місцях «Дідахе» є мова про матеріальну підтримку потребуючих (пор. Дідахе, 11-12).

          Поступово Церква розширювалася, будувалися все більші храми, школи, шпиталі, але теж монастирі, збільшувалася кількість служителів, чи тих, хто працював при різних харитативних ділах, а також розширювалося коло тих, кому належало допомогти. Звідси все частіше на Синодах, особливо на Заході, де не було аж такої підтримки Церкви державою, як це було на Сході, говориться про десятину. Невеличкий Синод в Тур (567 р.), міста на території однієї з держав франків, заохотив вірних до складання десятини. Натомість один з наступних Синодів, в іншому франкському місті, Макон (585 р.) вже наказав платити десятину, а за несплату загрозив вірним екскомунікою, тобто відлученням від Церкви. Про це мова у 5-му каноні з 20-ти прийнятих на цьому Синоді.

          Пізніше, у VIII столітті, коли у Франкському королівстві династію Меровінгів замінила династія Каролінгів, церковна десятина стала частиною державних законів, відповідно її несплата каралася державними органами. До речі, в Києві після Хрещення, тобто в кінці Х століття, будують «Десятинну церкву». Назва походить від того, що князь Володимир призначив десятину зі своїх доходів на її зведення і потім утримання.

          Десь до ХІІ століття десятину на Церкву платили теж монастирі Європи – вони ж займалися, між іншим, господарством, отже мали дохід. У ХІІ ж столітті монастирі були звільнені від десятини. Загалом у Середньовіччі було кілька видів церковної десятини: з плодів землі, з власної праці, з продуктів тваринництва. У «Божественній Комедії» Данте є одна цікавинка про десятину. Автор виспівує оду св. Домініку, бо той не жадає для свого Ордену десятину, так як ці засоби мають бути призначені для бідних і нужденних (Данте, Божественна комедія, Рай, ХІІ, 93).

          Звичайні вірні часто також не були сильно прихильні церковній десятині. В Англії, починаючи з ХVI століття, велися гарячі дискусії про обов’язкову десятину. Особливо пуритани виступали за її скасування і заміну добровільними пожертвами. Спір досяг свого апогею у громадянській війні між іншим з цього приводу, однак прихильники десятини перемогли, і десятина в Англіканській Церкві проіснувала в Англії до ХХ століття.

          У Католицькій Церкві про десятину дискутували на Тридентському соборі, що відбувся після Реформації, в середині XVI століття. Там між іншим говориться, що «десятина належить Богу або релігії, і що відмовлятися від неї є святотатством», бо є привласненням того, що Боже. Тому була церковна заповідь, яка зобов’язувала давати десятину своєму пароху, щоб його утримувати. Недотримання цього загрожувало екскомунікою (пор. Тридентський собор, 25 Сесія, Декрет про загальну реформу, 12).

          Пізніше, однак, поступово від цього відходили, особливо з огляду, що і світські країни скасовували одна за одною церковні десятини. На сьогоднішній день вчення Католицької Церкви щодо її утримання вірними, виражене в Катехизі Католицької Церкви, де мова про церковні заповіді, є таке: «П’ята заповідь «Допомагати в потребах Церкви» наголошує, що вірні зобов’язані допомагати Церкві в матеріальних потребах згідно зі своїми можливостями (пор. Кодекс канонічного права, кан. 222; Зібрання канонів Східних Церков, кан. 25; пор. Кодекс канонічного права, кан. 455)». Є обов’язок матеріально допомагати, немає мови про те, в якій мірі, тобто десятини вже немає.

          Деякі країни, як ось Англія, йшли посереднім шляхом: спочатку замінили десятину на щорічний податок на Церкву, а потім і зовсім відмінили його. В інших, як на приклад, в Німеччині, такий державний податок від вірних на потреби своєї конфесії залишається поки що дотепер. Подібний податок існує в Австрії, Данії, Фінляндії. В Італії так званий «церковний податок» складає 0.8% від величини всіх податків громадян.

          В деяких єпархіях Константинопольського патріархату, як наприклад в США, дотепер є мова про десятину. На початку ХХІ століття в одній зі своїх постанов Архиєпархія в Нью-Йорку постановила, що чимось добрим є «пропорційне пожертвування та десятина як нормальна практика християнського подаяння». У багатьох нео-протестантських деномінаціях практикується ще й сьогодні щось таке, як десятина. Заохочують до цього П’ятидесятницькі спільноти чи Пресвітеріанська Церква, чи теж мормони, називаючи це «наказом Біблії, і теж виразом християнської любові».

          В православній Греції, подібно як в Німеччині, держава платить священникам заробітну платню, але на відміну від Німеччини, тут немає церковного податку, лише це відбувається в обмін за користування державою церковним майном. В Ірландії десятину платили до ХІХ століття, проте ц 1831-1836 роках тут відбулася так звана «Десятинна війна», в результаті якої церковну десятину зменшили, а вже 1869 року повністю скасували. У США на федеральному рівні не було ніколи церковного податку, але був на рівні окремих штатів. І так до початку ХІХ століття, коли це було скасовано. Проте залишилося у деяких випадках і під певними умовами звільнення від податків церковні організації, особливо якщо вони ведуть якусь соціальну роботу.

          ***

          Куди йде чи повинна йти десятина, церковні податки, або пожертви?

          Питання, як використовуються кошти, що йдуть на Церкву, завжди було актуальним. Якщо це парафія, то більш-менш відомо: на утримання парафії, утримання служителя парафії, на якісь події чи заходи у парафії. Натомість, якщо це структура вищого рівня, як ось єпархія, митрополія, патріархат чи Церква у якійсь конкретній країні, то тут питання: «як використовується» залежить з одного боку від рівня фінансової прозорості даної церковної структури, а з другого – від рівня законодавства даної країни чи теж стану громадянського суспільства. Зазвичай, питань тут завжди багато.

          Зазвичай, не викликає більших питань утримання семінарій, харитативних закладів чи гуманітарних місій, які веде Церква. Натомість, питання, м’яко кажучи, з’являються тоді, коли «церковники» починають розкошувати, купувати дорогі автівки чи нерухомість тощо. Це є не лише приводом народного осуду, але теж і не біблійне. Ще Старий Завіт, передусім пророки, застерігав пастирів, щоб «не пасли самих себе». Пророк Єзекиїл так пише:

          «Сину чоловічий! Пророкуй проти пастирів Ізраїля, пророкуй і скажи пастирям: Так говорить Господь Бог: Горе пастирям Ізраїля, що пасуть самих себе! Чи ж не вівці пастирям пасти? Ви пили молоко, одягались у вовну, різали, що було гладке, овець же не пасли. Слабих овець ви не підсилювали, недужих не гоїли; ранених не перев’язували, розбіглих не завертали, загублених не шукали. Ви правили ними жорстоко й насильно. І розсипались вони без пастуха та й стали здобиччю усіх польових звірів. Вони розсипались» (Єз 34, 2-5).

          А Апостол Павло нагадує всім вірним, в тім теж пастирям, у Першому Посланні до Тимотея: «Великий це зиск – побожність, вона бо дає вдовілля. Ми бо не принесли на світ нічого, та й винести нічого не можемо. А маючи поживу та одежу, цим будемо вдоволені. А ті, що хочуть багатіти, впадають у спокусу та в тенета, і в безліч бажань безглуздих та шкідливих, що штовхають людей у прірву та погибель. Бо корінь усього лиха – грошолюбство, до якого деякі вдавшися, від віри відбились і прошили себе численними болями. Ти ж, чоловіче Божий, утікай від цього. Шукай праведності, побожності, віри, любови, терпеливості, лагідності» (1 Тим 6, 6-11).

          Підтримка потребуючих – це має бути основне призначення пожертв у Церкві. Так, це і потреби служителів, бо як сказав Христос апостолам, висилаючи їх на місію, «достойний робітник своєї нагороди» (Лк 10, 7). Чи як говорив Апостол Павло: «Пресвітери, що добре головують, гідні подвійної пошани, передусім ті, що працюють словом і навчанням. Бо Писання говорить: «Не зав’язуй рота волові, що молотить»; і «Робітник – гідний своєї нагороди»» (1 Тим 5, 17-18).

          Але цими словами Христа чи Апостола не можна зловживати, особливо, коли пастирі бачать більш потребуючих від себе, і коли «церковні гроші» можна використати не лише на своє утримання, але і на потреби ближніх, на милосердя. Коли вірні бачать, що їхні кошти допомагають розвитку у Церкві того, що найважливіше у християнстві, а саме милосердя, любов, підтримка, і що пастирі явно і прозоро це реалізують за допомогою пожертв, тоді вірні охочіше допомагають. Гроші – це засіб, а не ціль, і має бути засобом до доброго. А у Церкві – до найбільшого добра, тобто до сповнення головної заповіді Христа: любові Бога і любові ближнього.

          Отець Петро БАЛОГ

          Читай також

        • «Ми, греко-католики, виражаємо нашу ідентичність за допомогою обряду».
        • Що таке Церква? Пояснення для молоді
        • Коли церква стала «багатофункціональним приміщенням»?
          • Оціни

            How useful was this post?

            Click on a star to rate it!

            Average rating 4.3 / 5. Vote count: 3

            No votes so far! Be the first to rate this post.