Ці питання корисно з’ясувати відразу вже при вході… до життя, яке ми звикли називати духовним.
Правдиве християнство має ставити перед людиною набагато більше питань, ніж давати відповідей. Це дуже непросто зрозуміти а ще важче торкнутися цього власним досвідом. Чому непросто? Бо людині так комфортно бачити в Бозі начальника офісу і формувати з ним торгово-ринкові відносини. Де все ясно. Де вивішено зрозумілий прайс.
Чому так? Бо тоді все виразно і недвозначно. Можна покалькулювати. Спрогнозувати своє загробне життя. Постаратися забезпечити його. Нехай на тому!!! світі. Ну, і не зле, якщо і тут на землі. Розв’язані питання дають людині відчуття комфорту. Коли все кльово, сито і вирішено.
А віра – це не ця історія. Це зовсім не про це. Бог кличе до життя, як до великої пригоди. Не плутати з авантюрою!!! До складних штормів, до можливих поразок. Де завжди є місце на ризик і втрату. Одним словом це покликання йти. Чим більше мужності в людини аби йти таким шляхом, за отаким несолодким Ісусом, тим більше Бог має шансів вести нас ним. Розумієте, якщо Він бачить, що людина не хоче йти, пручається, то Він її і не примушує. Він делікатно припиняє всю цю історію. Але, о горе, і ріст припиняється. Припиняється щось дуже цінне, що могло б відбутися з нами! Уявімо, Він допустить, щоби з нами трапилось щось таке, чого ми не очікували і тим більше не просили, а ми: “Ой, та що ж це таке? Чому це зі мною? Як це так все несправедливо? Як він (вона) так міг повестися зі мною “. І чим більше цієї всієї малодушної істерики і сопельок, тим менше у Бога шансів з нас зліпити щось путнє.
Читаючи історію про Авраама, який ціле життя кудись ішов і сам не був певен куди прийде, про Мойсея, який проходив постійний досвід бути чужим серед чужих і чужим серед своїх. Уявити тільки як це непросто! Про Іова, який сперечався з “правильними” друзями і потім сперечався ще і з Богом, якого не розумів і з болі незбагненності кидав в небо пісок. Про Єремію, який став на прю з власним народом, з ситим духовеством, з офіційними пророками, а потім скандалив ще з сами Яхве. То побачиш, що це якась не така історія. Віра – це якась складніша історія, ніж катехизм. Виявляється, друзі, коли ми стаємо на шлях віри, а може навіть цю віру проповідуємо з амвонів, будь-ласка, не спрощуймо її. Не ставмо себе у позицію того, хто все знає. Але в позицію такого, що сам шукає. У кого купа власного болю і не менше питань. Бо вони мають з’явитися, якщо шукати так як треба.
Може у декого це викличе бунт, незгоду, підозри, упередження. Ну що ж, це, пардон, ваші проблеми. Мабуть це нормально! Головне не будувати ілюзорну дійсність і не вірити у її невластивий казково-рожевий профіль стосунків з Богом. З красівим happy end-om! Де все калькулюється і де все можна прорахувати.
Віра – це коли багато чого у житті може стояти на кону. І коли ти готовий відпустити це. Головне долати цей ганебний і недостойний християнина страх. Бо в житті треба багато чого відпускати. Причому постійно. Може навіть дуже дорогого. Або такого, що прилипло і тобі з цим так зручно і ти навіть не уявляєш, яким нещасним і обмеженим воно тебе робить…
