У суботу Лазареву…

Читай також

  • Священників УГКЦ Івана Левицького та Богдана Гелету звільнили з російського полону
  • Презентація книги сестри Антонії Шелепило «Плани на завтра. Старий Завіт: Нові лінзи для Божого Слова»
  • Знову з’явилася можливість пройти курс «Документи Католицької Церкви про шлюб та сім’ю»
        • У суботу Лазареву…

          У контрасті предмет стає яскравішим. Біле краще можна розгледіти на тлі чорного. Біла тарілка на темному столі стає особливо білою. Життя поряд зі смертю стає особливо живим.

          
Відчути себе живим на сто відсотків можна на кладовищі у будній день. Крім птахів і комах, там практично не побачиш жодних ознак життя. У царстві мертвих править тиша, що порушується рідко ударами лопати по землі – будується чергова «обитель» новопереставленому, – або невпевненими кроками випадкового гостя. Ковток води з пластикової пляшки набуває тут особливого смаку і сенсу, що ти ще можеш робити оцей ковток і що в тебе є це живе відчуття спраги. На цвинтарях не ставлять білбордів. Там відсутня реклама. Люди знімають маски…

          Повільно проходячи вздовж алеї з надгробків і хрестів, розумієш, як же хочеться жити. Не тільки зараз, а завжди, вічно. Всупереч і незважаючи на хвороби, кризи, обмани, втрати – тільки б жити. Мозок працює у напрямку «але ж ми всі помремо», а серце стискає холодний, ірраціональний страх: “Я помру теж! Я помру?!”. «Не може бути такого» – бунтується гордовитий розум. У жодній казці з дитинства не написано про поганий кінець – всі завершуються щасливим фіналом. Вмирають тільки баби-яги і злі персонажі. Хороші люди зовсім не вмирають… Ні, вмирать, вмирають і зовсім не тому, що вони добрі.

          Смерть не поглинаюча, вона народжуюча. І саме у таку смерть я хочу вірити. У неї не холодні руки, а усміхнене лице, бо вона переображена світлістю Христа, який одного разу сам увійшовши у неї, намалював незагладну печать своєї світлосяйності.

          
Хочу жити: спати, їсти, говорити і слухати, любити морозиво влітку і нетерпіти взимку, читати книги й відзначати важливі місця маркетом, пити зі звичайної пляшки, просто хочу хотіти пити. Тільки б це ніколи не закінчувалося.

          Ось іду по старому кладовищі. Зі застиглою увагою на мене зорять особи з надгробків. Вони теж не переставали хотіти всього цього. Надгробки всі різні – вони – не урни з попелом. Вигадливі і звичайні, доглянуті і занедбані, зі свіжими квітами або давно забуті. Могила, як душа: після смерті людини піклуватися про себе сама не може. Залишається все на милість тих, хто напише тобі епітафію і буде носити квіти, або ж забуде рівно на сороковий день. Все в руках живучих. Все одно – все у руках життя…

          Кладовище якогось дня стало для мене індикатором правдивості, у моє щоденне життя додалася краплина вічності, і день увіковічнився. Додому прийшов втомлений і у призадумі. Не хотілося відповідати на лукаві запитання: «Як ваші справи» або «ми дуже хотіли б вас бачити». Заплановані «дуже важливі» справи, зустрічі, турботи до вечора потьмяніли. Поблідли у розпорядку дня пусті бажання та надумані проблеми. Я помітив, що не образився на виклик без відповіді. І було про що поговорити з другом по телефону, і прокинувся сором, що довго не дзвонив батькам. І справа не у тому, що я вмить став праведним – просто у душу зазирнула вічність…

          Перед моїми очима ще деякий час стояли особи з надгробків – померла дитина, красивий, усміхнений, але вже не живий юнак – вічний біль батьків. Скульптура батька, який тримає на руках немовля – чоловік помер в той рік, коли народився син, він ледве встиг потримати його на руках. Обличчя жінок, чоловіків – такі різні, з різними усмішками…

          Смерть безпристрасна, вона не вибирає людей належним чином, а забирає всіх, і часто – несподівано. Їй не даси хабаря, немов ненаситному чиновнику. Мабуть і їхнє життя змінилося б, якщо б вони думали про смерть, про свою власну смерть? Помирали б вони інакше. Встигли б зробити щось важливе. Мати померлої дитини, можливо, інакше читала б казку або без роздратування відповідала на її “чому?», коли б знала вона, що дитина стоїть на порозі вічності.

          Для більшості смерть – це радикальна антиномія життя. Але велич життя включає у себе і смерть. Повинна включати. Вона має містити цінний бісер вже преображеної смерті…Життя все менше контрастує зі смертю, вона все менш бліда і все більше в ній живого.

          
На чорному столі брудна тарілка виглядає особливо брудною, і хочеться її вимити, щоб не псувати вигляду. Але у темній кімнаті на столі з включеним монітором ця ж тарілка не буде ні брудною, ні чистою. На тлі смерті життя набуває сенсу. Розкривається у всій повноті живих фарб. Людина віддалена від думок про власну кончину і розчинена в тисячах смертей на екранах TV, життя розтягується в ілюзорну безмежність і не знаходять свого місця і свого сенсу тут, на землі…

          Сьогодні субота Лазаря, коли Христос безпрецедентно кинув виклик смерті, прийшовши у Витанію, щоб воскресити друга. Він зробив це без напрягу, так як і належить Богові. І смерть неохоче вийшла зі свого комфортного логова у всій неприглядності образу тління і смороду. У ту суботу, яку ми звемо Лазаревою ще ніхто не згодувався, що це був просто пробний тест Христа перед остаточним демаршем смерті. Перед тим, коли вже сам Ісус возляже у гробі, а потім увійде у всі найпотаємніші апартаменти шеолу, щоб позбавити смерть її найменших претензій бути поглиначкою життя.

          Зрештою це вже зовсім інша історія, яка буде написана всього лиш за тиждень…

          Отець Лука Михайлович

          Читай також

        • Священників УГКЦ Івана Левицького та Богдана Гелету звільнили з російського полону
        • Презентація книги сестри Антонії Шелепило «Плани на завтра. Старий Завіт: Нові лінзи для Божого Слова»
        • Знову з’явилася можливість пройти курс «Документи Католицької Церкви про шлюб та сім’ю»
          • Оціни

            [ratemypost]