Одним із священників, який у вересні 2011-го вперше переступив поріг церкви, де серед тонн пилу зберігалося понад 2.5 мільйони унікальних книг, – був о. Андрій Хомишин. Відтоді пройшло вже більше 11-ти років, Гарнізонний храм став величною святинею, місцем сили для українських захисників, а незмінне капеланське гасло «Бути поруч» за останні роки набуло особливого сенсу. Сьогодні отець Андрій продовжує служіння у структурі «Центру військового капеланства», окрім цього, є капеланом Національної академії сухопутних військ, настоятелем храму св. Архистратига Михаїла, що на території академії, а з лютого 2020-го виконує обов’язки синкела у справах капеланства військових, ув’язнених, студентів, сиріт Львівської Архиєпархії.
Про любов, що породжує усі чесноти, військовослужбовців, які поза формою і бронежилетами залишаються звичайними людьми, а також про нову генерацію українського війська, яка вже сьогодні зростає у вищих військових закладах – поговоримо з капеланом.
– Отче, розкажіть, як змінилося ваше служіння після 24 лютого? Чи з’явилися нові прохання, запити від військовослужбовців?
– Чесно кажучи, змінилося не тільки моє служіння, як капелана, але й відбулися певні особисті зміни у мені, як у людині. Війна, що тривала вже 8 років, все-таки була війною, до якої ми, на жаль, але призвичаїлись, до того ж вона залишалася для нас на певній відстані. Силу повномасштабного вторгнення відчули уже всі українці, ракети літали і над нашими головами. Тому, як людина, я розумів, що також маю знайти для себе певні точки опори, які даватимуть мені віру і надію. Довелося стикнутися з багатьма особистими питаннями, чимало переосмислити, але, дякуючи Богу, свої страхи, незнання вдалося стабілізувати і на моє життя вони критично не впливають.
Щодо військовослужбовців, то тільки нещодавно ми повернулися від них і я помітив цікаву річ: ми бачимо українських воїнів мужніми, екіпірованими, зі зброєю в руках, але за цією формою, бронежилетами і балаклавами все-таки залишається людина. І які б вона не мала досвіди, як безстрашно не боролася – вона все одно залишається людиною зі всім набором звичайних, людських проблем.
Звісно, війна породжує багато викликів але судячи з мого спілкування з військовими, мені видається, що більше вона все ж загострює проблеми існуючі. Тому помилково думати, що війна – єдина проблема, а коли вона закінчиться, то все миттєво стане добре, всі негаразди зникнуть. Ні, вони будуть завжди і в кожного з нас, війна ж додає їм більшої динаміки, гостроти. Тому питання, запити, які виникають у хлопців там, вони турбують їх і тут, у мирному житті. Ну, а характерна риса сьогоднішнього капеланського служіння – вміння багато слухати. Як священники, ми звикли багато говорити і радити, але у цій ситуації важливо насамперед слухати і виявляється – це теж треба вміти робити, щоб слухати уважно, емпатично, пройнятися історією людини, її проблемою. Часто хлопці дякують нам за те, що у тяжкий час ми вміли просто вислухати і були поруч.
– Згадайте, яким було ваше 24 лютого? Як провели цей день?
– Ввечері 23 лютого я тільки повернувся у Львів, адже напередодні разом із капеланами мав сходження на гору Синяк. Тоді вже багато говорилося про війну, але, думаю, ніхто не міг повірити, що все відбудеться саме так. У той ранок я спершу побачив у соцмережах багато дописів на зразок: «Господи, рятуй, Господи, допоможи». Коли почав далі листати стрічку новин, тоді вже зрозумів, що насправді сталося. Пам’ятаю, сказав своїй дружині слова, які у той день, мабуть, промовили всі українці: «Вставай, почалася війна…»
Спершу ми сконтактувалися у нашій капеланській спільноті, дізналися чи зі всіма все гаразд, адже проживаємо у різних частинах Львова і за містом. Згодом скоординували свої дії, аби точно знати, що маємо робити далі. Наші священники кожен на своєму рівні виконував певну роботу, всі чітко розуміли, чим зараз найбільше корисні і як можуть допомагати. Але, поза тим, рішення приймалися не тільки нами, адже життя все коригувало, показувало, що є насправді первинним.
Також тоді була потрібна будь-яка матеріальна допомога – одразу і у великих кількостях. Ще з 2014-го ми з капеланами маємо досвід задоволення матеріальних потреб і зрештою впродовж цього часу працювали у такому руслі. Ми вміли налагоджувати взаємини між нашими військовими і людьми, які були готові їм допомогти. Часто ставали посередниками між тими, хто потребує і тими, хто може цю допомогу надати. Спектр потреб був максимальний. Але зауважу, що допомагали не тільки ми, а й загалом громада міста, небайдужі люди, проте оскільки наші військові знали, що цей храм є Гарнізонним, тому в першу чергу зверталися сюди.
– Ви є капеланом Національної академії сухопутних військ. Чи змінилося ваше служіння серед курсантам?
– Скажу відверто, коли почалася повномасштабна війна, а військовослужбовці завжди є на передових лініях нашої оборони, ми думали, що охочих вступити в Академію буде значно менше. Але, як згодом показав час, все сталося навпаки – курсантів вступило навіть більше, ніж до того. Нещодавно на одну з Літургій в Академії прийшли першокурсники і мені так захотілося усім їм подякувати. Як правило, священник мав би тлумачити Євангеліє, вчити чогось, але мені хотілося насамперед подякувати їм за те, що вони, будучи зовсім юними людьми, зробили такий дорослий і свідомий вибір. Вони вже мали з чим порівняти, розуміли, що не просто носитимуть військову форму, а будуть бойовими офіцерами і я сказав їм: «Дякую, що ви такі є!»
Якщо говорити загалом, то сьогодні наші курсанти ще більше переосмислили цінність навчання, важливість освоєння військової професії, відповідального ставлення до навчального процесу, адже їхні знання будуть запорукою не тільки досягнення певних задач, але й запорукою їхнього виживання, безпеки підрозділів, якими вони згодом будуть керувати. Тому очевидно, що курсанти стали дорослішими. Вони знають заради чого вчаться і чітко розуміють, що їхня майбутня служба точно не буде пов’язана лише зі штабною роботою.
– Чи бачите ви у сьогоднішніх курсантах еліту нашого війська, майбутніх Героїв, про яких ми зараз так багато чуємо? І яка роль у їхній формації належить військовому капелану?
– Знаєте, скажу річ, з якою хтось і не погодиться, але я не можу стверджувати, що, наприклад, ось цей чоловік стане супергероєм, суто з огляду на його поведінку в стінах навчального закладу. Узагалі не думаю, що хтось зміг би на 100% спрогнозувати чиюсь поведінку, бо навіть свою ми не завжди можемо вгадати, тим паче, якщо опиняємось у кризовій ситуації. Зрозуміло, що ці Герої, про яких ми сьогодні згадуємо, вчилися, гартувалися,здобували знання, але в той же час вони залишалися звичайними хлопцями, просто прийшов момент, у якому вони себе проявили. Звісно, цей героїзм не з’являється нізвідки, його плекають. Але навіть у кожної класичної моделі є свої винятки. Тому я не можу сказати, що цей курсант вчинить по-геройськи, а цей – також по-геройськи, але в інший спосіб.
На проповіді я сказав нашим курсантам, що всі вони вже є великими людьми, бо вже зробили великий вчинок, пішовши на військову службу. Хіба на їхньому життєвому етапі – це не геройський вчинок? Багато їхніх друзів, навіть у часі війни, досі живуть іншим, значно комфортнішим життям, а вони щоранку прокидаються, одягають військову форму, взувають берці, вони свідомо відмовились від багатьох життєвих принад, звичних речей. Хіба це не геройський вчинок?
Щодо ролі військового капелана, то наше головне завдання – посилювати їхній дух, дати людині можливість зрозуміти, що вона є великою, цінною. Господь нам каже: «Пам’ятайте, якою ціною ви відкуплені». Він не каже це на загал, для маси, а говорить до конкретної людини, тому наше завдання постійно говорити курсантам, що ти великий, сильний, можеш все зробити і Господь в тебе вірить, можливо, навіть більше, ніж ти сам. Це істина і кожному, з ким я говорю, намагаюся її донести. Бо всі ми маємо певний брак віри, любові до себе, а моя роль, як капелана, допомогти це подолати, показати людині, що вона мегацінна, бо інколи здається, що ти не потрібен нікому, але ти насамперед важливий для Бога.
– Чи можете згадати ситуацію або історію людини, яка за ці місяці вразила вас найбільше?
– Не буду когось конкретизувати, але наголошу на тому, з чого я власне почав – сьогодні українці виглядають максимально мужніми, ніби герої античності, ніби вони витесані з каменю. Мечі, обладунки, ти дивишся на воїна і бачиш силу, але за усім цим стоїть людина, яка попри відвагу і хоробрість може сказати мені: «Отче, помоліться за мене». Вони розуміють, що якими підготовленими вони б не були, з яким досвідом та екіпіруванням не йшли у бій – вони потребують молитви. Це вражає…
– Після війни, що ми як нація маємо для себе переосмислити? Можливо, почати більше цінувати час, моменти з рідними, чи пам’ятати подвиги наших Героїв, гуртуватися?
– Так, безумовно, це класичні відповіді, їх всі ми знаємо і вони є правдивими. Але війна для віруючих людей також є часом особливого досвіду. Напевно, у нас виникало багато докорів до Бога, нарікань і це нормальне явище. Якщо ми дорікаємо Богові, то віримо, що Він існує і що Він нас чує. Бо ми не дорікаємо каменю, дереву, а дорікаємо особі, значить це вже ознака нашої віри. Ми говоримо Йому про те, чим не задоволені, що нас болить, тому війна – це також і духовний, особистий досвід, можливість подивитися на себе і свою віру у стресовій, тяжкій ситуації. Сьогодні ми шукаємо відповіді не тільки в книжках чи в інших людях, але й у нашій вірі і часто лише вона нам може їх дати.
У контексті національному скажу, що ми нарешті маємо відчути відповідальність, зрозуміти, що наша незалежність – результат великих змагань і великої жертви. Тому після війни нам слід працювати ще й за тих Героїв, які будуть дивитися на наші вчинки з неба. Ми маємо працювати за них тут, вести себе гідно їхньої жертви і любити свою землю. Бо, на жаль, і зараз ми її не любимо: у нас сміття на вулицях, ми неправильно паркуємось, даємо хабарі і ще багато подібних речей. Тому нам треба зрештою відчути відповідальність, відчути вдячність і готовність працювати, відбудовувати свою державу. Бо всі ми є на лінії фронту, але в тій чи іншій його ділянці. Хтось тримає воєнний фронт, хтось педагогічний, медичний, бізнесовий, але всі ми тримаємо свою лінію і конкретно від нас залежить прорве її ворог чи ні.
– У чому наша перемога?
– Думаю, що у любові, бо Бог – є любов, а Він завжди перемагає, а ми разом із Ним. Любов породжує відповідальність, самопожертву, навіть готовність помирати за свою землю. Ми не воюємо з ненависті, ми воюємо з любові до свого народу – в цьому наша сила. Завдяки любові, яка є першоосновою, народжуються геройські вчинки, добрі поступки, мудрі рішення. Навіть якщо ми не асоціюємо любов тільки з Богом, але у нас живе любов до своєї дівчини, дитини, будинку. Лише згадайте, як звичайні люди, зовсім не військові, у перші дні війни зупиняли ворога. Вони робили це, як уміли, так, як могли і всім, чим могли. Чому вони це робили? Бо дбали про свій дім, бо любили свої сім’ї і свою землю. Знаєте, коли я сьогодні дивлюся, як діти після стількох місяців окупації, зустрічають наших Героїв у звільнених селах, як вибігають до них з прапорцями України – бачу насамперед велику мужність і велику любов.
Про покоління молодих людей, які змушені були стати дочасно дорослими і взяти до рук зброю, колись ще зніматимуть фільми й розповідатимуть на уроках. А поки всі ми стоїмо за їхніми спинами і маємо робити все, щоб, здобуте їхньою кров’ю, не розбилося об наше лінивство, не спіткнулося об нашу байдужість, не загубилося поміж розкиданого на вулиці сміття. Про це говорить нам о. Андрій, про це варто пам’ятати нам самим. Бо ворог точно не пройде, якщо будемо міцно тримати кордони своїх фронтів .
Наступна історія – інтерв’ю з капеланом 1-ої окремої бригади Державної спеціальної служби транспорту о. Олегом Кришталем буде опублікована на ресурсах Львівської Архиєпархії 26.10. 2022 р. Б. о 10:00.
Підготувала Наталя Бельзецька
Джерело: Львівська Архиєпархія УГКЦ
