«Побіг він наперед, виліз на сикомор, щоб подивитися на нього, бо Ісус мав проходити тудою. Прийшовши на те місце, Ісус глянув угору і сказав до нього: “Закхею, притьмом злізай, бо я сьогодні маю бути в твоїм домі.» (Лк. 19, 4-5).
Закхей, що заховався між гілляками сикомора, мимоволі пригадує Адама, нашого прабатька, котрий після свого гріхопадіння сховався від Божого погляду серед дерев райського саду (пор. Бут. 3, 8). Людина, котра перебуває у гріху, намагається уникнути прямого погляду Святого, зрештою, навіть сама на себе не може дивитися спокійно. Сором, страх, непевність, відчуття загрози, – усе це почуття, які супроводжують свідомість власної гріховності.
В такій ситуації людина потребує когось, хто міг би відновити її пошану до самої себе через сприйняття у співчутті і розумінні. Але самого співчуття і вирозуміння недостатньо. Людині для повного звільнення від пригноблюючого почуття вини потрібен Хтось, Хто може зняти з неї цей незносний тягар провини і відновити у її душі первісну гідність Божої дитини, а з нею – самоповагу і поновне сприйняття себе самої.
Саме такий процес внутрішнього зцілення започатковує Ісус в житті Закхея. Так само поступає Бог у Христі Ісусі із кожним грішником, який прагне спасіння. Господь не оминає Закхея стороною, Він навпаки – йде до того місця, де Закхей заховався. Ісус як Добрий Пастир неначе шукає загублену овечку, загублену людину. Він наближається до сикомора (можемо відчути, як щораз сильніше б’ється серце Закхея в унісон кожного кроку Спаса, що надходить), а ставши під деревом, Ісус зупиняється, підносить свій погляд в бік Закхея, огортає його своїм божественним поглядом, повним милосердя і любові, а відтак звертається до нього по імені: «Закхею!».
Звертатися чи називати когось по імені у семітській культурі і духовності означало глибинне пізнання і сприйняття особи такою, якою вона є насправді, без масок і без макіяжу. Своєю увагою, своїм люблячим поглядом і своїм Божественним словом Ісус виводить Закхея з його укриття і запрошує до свого товариства. Дає йому до зрозуміння, що не гидує ним, не відвертається від нього, не відкидає його і не погорджує ним. Навпаки – прагне подарувати йому найвищий вияв сприйняття – навідатися до його оселі. Це – радісна Благовість надії, яку звіщає нам сьогодні Боже слово: Бог мене приймає, незважаючи на мої гріхи; Бог продовжує мене любити вірною любов’ю, не дивлячись на всі мої невірності і зради; Бог приймає мене і просить мене прийняти Його до власної оселі, до власного життя. Так починається повне зцілення і відновлення душі Закхея Божою любов’ю.
Роздумуючи сьогодні над цим Божим словом, усвідомімо собі, що Бог так само поводиться і з нами: виходить нам назустріч, огортає нас своїм люблячим оком, скеровує до нас своє спасенне слово, просить, щоб ми прийняли Його до нашого життя… Якою є моя реакція на це наближення і запрошення Ісуса?
«Я прагну, Господи, твого спасіння; закон твій – моя відрада. Нехай моя душа живе й тебе хвалить, і твої присуди нехай мені допоможуть. Блукаю, мов вівця, що заблудила; шукай слугу твого, бо я велінь твоїх не забуваю» (Пс. 119, 174-176).
