Назустріч Воскресінню 32. Прощення як шлях і процес зцілення рани

Читай також

  • Чи можна з позиції Церкви вважати тих, хто загинув за Україну, новомучениками?
  • Школа міжконфесійного діалогу «Зцілення ран війни: спільне завдання українських Церков»
  • У пошуках крихти надії
        • Назустріч Воскресінню 32. Прощення як шлях і процес зцілення рани

          Не раз чути від побожних християн: я хочу простити і прощаю, але надалі відчуваю гіркоту, жаль і внутрішній біль, коли згадаю дану особу чи подію, яка зранила мене. Що на це можна сказати?

          По-перше, це – нормальна річ: пам’ятати людей і події, які залишили слід у нашому житті, зокрема тих, котрі нас зранили чи зрадили. Простити не означає забути, але означає захистити себе перед негативною пам’яттю, тобто такою, яка затруює нашу душу, яка відбирає нам спокій і радість життя.

          По-друге, прощення це – не одноразова дія чи подія, але процес. Легко зламати руку – вистачить необережний рух чи секундна неуважність, але зцілення такої травми вимагає часу і терпеливості. Щось подібне трапляється у міжлюдських стосунках: людина є дуже крихкою істотою і не раз достатньо необережного слова, необачного вчинку чи навіть «кривого» погляду, щоб ми почулися зраненими, відштовхненими, приниженими у нашій гідності. Ще більше нас болить свідомо завдана кривда чи образа. При цьому, чим у ближчих відносинах ми перебуваємо з людиною, тим сильніше нас болить несправедливість, завдана нею. Очевидно, на зцілення таких зранень потрібен час, терпеливість і делікатність.

          Процес лікування зранень має кілька етапів. Спершу має бути усвідомлення конечності прощення як єдиної дороги до життя і щастя. Є таке китайське прислів’я: «Мстивий нехай копає дві ями», тобто – для свого кривдника і для себе самого… Прощення є проявом здорового морального інстинкту самозбереження.

          Далі має йти бажання простити. Треба самим собі сказати, що відмовляємось від помсти і хочемо простити. «Хотіти – це могти» – каже відомий вислів. Тому не питаймося, чи можемо, але чи справді хочемо простити? Чи хочемо зберегти власну свободу і визволитися з-під нищівної влади кривдника над нами? Чи обираємо мірилом своєї поведінки Божий принцип: „Не дай, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром” (Рим. 12, 21)?

          Відтак прощення має стає актом розуму і волі, коли ми повторюємо у своєму серці, при згадці особи кривдника чи болючої події: «Прощаю і благословляю!». І хоч наші почуття ще будуть бентежитись, хоч на рівні почувань будемо відчувати біль і нехіть, але у нашому серці ми вже обрали шлях життя і визволення, глибини нашого єства вже наповнені світлом і Божою благодаттю. Наше прощення вже є справжнє, хоч ще не довершене.

          Коли Ісус говорить про необхідність прощати сімдесят разів по сім, це можна віднести до прощення численних поодиноких провин, але можна також – до однієї і тієї самої провини. Подібно як огортаємо фізичну рану цілющим ліком та бинтами, так само потрібно оточувати болючу подію і докучливу особу своєю молитвою і прощенням доти, доки не відчуємо, що в нас оселився мир, що згадка про минуле нас вже не бентежить і ми можемо спокійно подивитися кривдникові в очі. Це означатиме, що ми простили зі серця.

          «Ти – скеля моя й моя твердиня, і ради імени твого веди мене та керуй мною. Виведи мене з тенет, що тайно наставлено на мене, бо ти – моє пристановище. В руки твої віддаю я духа мого: ти визволив мене, Господи, вірний Боже» (Пс. 31, 4-6).

          Владика Богдан ДЗЮРАХ

          Читай також

        • Чи можна з позиції Церкви вважати тих, хто загинув за Україну, новомучениками?
        • Школа міжконфесійного діалогу «Зцілення ран війни: спільне завдання українських Церков»
        • У пошуках крихти надії
          • Оціни

            How useful was this post?

            Click on a star to rate it!

            Average rating 0 / 5. Vote count: 0

            No votes so far! Be the first to rate this post.