“Я знаю, що в мене вірить Бог”: особлива розмова з Орестом Геваком

Читай також

  • Non-fiction про християнство без Христа….
  • Люби
  • Як можуть речі тривати, якщо світ котиться у прірву?
        • “Я знаю, що в мене вірить Бог”: особлива розмова з Орестом Геваком

          “Життя – це боротьба і праця водночас, тому я знаю, що мушу в себе повірити. І ця віра не є одноразовим актом, вона постійна. Це не означає, що якщо щось вдалось, то можна розслабитись. Ні, рукави постійно слід мати закоченими, бо інакше – одразу відбувається непоправний рух вниз” – секретар Патріаршої Комісії у справах молоді, батько двох чудових дітей, щасливий чоловік Орест Гевак.

          Оресте, ти успішна зреалізована людина. Але чи легко тобі вдалося здобути це просте людське щастя?

          Ні, нелегко. Мені здається, що я і далі здобуваю його, і ще далеко не вповні є зреалізованою людиною. Це постійна праця, яка супроводжується як досягненнями, так і невдачами, постійним аналізом – аналізую, щоб розуміти, що мені вдається, що ні і куди рухатися надалі.

            

          Зважаючи на те, що ти особлива людина, насамперед через зовнішні фактори, як тобі вдалося переконати себе в тому, що все можна і вдасться перебороти? Чи були моменти, коли хотілось опустити руки?

          Були такі моменти. Більше того, вони бувають і зараз. Але я розумію, що в мене хтось вірить. В мене вірить Бог найперше, мої близькі люди і через свою працю я також вірю у себе. Життя – це боротьба і праця водночас, тому я знаю, що мушу в себе повірити. І ця віра не є одноразовим актом, вона постійна. Це не означає, що якщо щось вдалось, то можна розслабитись. Ні, рукави постійно слід мати закоченими, бо інакше – одразу відбувається непоправний рух вниз.

          Кажеш «у мене вірить Бог». Як ти відкрив для себе Бога?

          Був час пошуку, я шукав Бога, я шукав того, що є вічне, що є правдою, що наснажує людей чогось досягати, що є любов’ю, те, що дає мені сил любити інших із їхніми недосконалостями, а іншим – недосконалого мене. Цей пошук знову ж таки не припиняється й зараз, але я дякую Богові за те, що через молитву, читання Святого Письма, іноді навіть через розчарування, але і через хороших людей, які поруч, через мою сім’ю Він відкривається мені. Відкривається водночас через моє життя, бо коли оглянусь назад, бачу Його неймовірну підтримку та присутність у всіх без винятку моментах життя. Особливо пізнаю Бога у Літургії, у сповіді, коли, визнавши свої гріхи, маю щоразу нагоду ставати кращим, у святій Євхаристії, яка робить мене сильнішим.

          У тебе багатий досвід участі у різноманітних молодіжних спільнотах. Якою була інтеграція у всі ці спільноти для тебе? Чи допомагало тобі спільнотне життя будувати себе і стосунки з іншими?

          Мені дуже подобається, що ти називаєш мене особливим. Бо я знаю, що кожна людина особлива, а я особливо особливий (усміхається). Дуже часто мені можуть казати, що моя особливість обтяжує, це мій хрест (хоча у моєму розумінні хресне знамення – це вияв найвищої любові), але вона також – і моя сила, мій потенціал. І я розумію також, що не використовую такий свій дар для того, щоб допомогти іншим, яким важко, які вчаться любити і приймати свою унікальність. Завжди я шукав таке середовище, яке допомагало би мені розцвітати, як квітці. Знайти середовище, яке пригнічує, значно легше, ніж те, яке надихає. Навіть коли ще я ходив до школи в селі, то намагався спілкуватись зі старенькими і переймати їхній досвід виходу із різних ситуацій; їхні історії зі слізьми і усмішкою водночас завжди мотивували мене.

          Серед тих, які будують, для мене завжди були церковні організації, їх натхненники, духовні особи із багатющим духовним досвідом – класні священики, монахи. Завдяки знайомству із такими людьми я свого часу зрозумів, що бути у Церкві – класно, бо Христос діє через Церкву, а значить – через кожного з нас. І заповітною мрією для мене, ще тоді неодруженого, було створити справжню християнську сім’ю, в якій був би Христос. І зараз, коли іноді зупиняюсь серед рутини, усвідомлюю,  як  мало дякую Богові за все, що отримав.

          Готуючись до розмови з тобою, вдалась до невеличкого експерименту – задала твоє ім’я та прізвище у пошук Google. Однією відповіддю було повідомлення про автобус із паломниками, який затримався на кордоні між Австрією та Швейцарією. Керівником групи тоді був саме ти. Однак, якщо не помиляюсь, та подія насправді круто змінила твоє життя. Чи не так?

          Все подароване в моєму житті є від Церкви, дружина також. Я дійсно був керівником тієї групи – ми подорожували до Тезе. І от по дорозі додому двоповерховий автобус зламався. Там все дуже ускладнилось, учасників багато. Незважаючи на те, що зупинка мала бути недовгою, нам все-таки прийшлось заночувати. Завдяки злагодженій співпраці нашої команди нам вдалось знайти нічліг, поселитись в готелі. Це було круто.

          От. А я, до слова, завжди в житті мав мати симпатію, яка не дозволяла би мені спати, але завжди тримала в тонусі. Однак, здебільшого, такі симпатії були тимчасовими. От, наприклад, на час подорожі. Закінчувалась подорож – і все минало. Я познайомився з Марічкою саме в цій подорожі, хоча вона мене знала до того. Дорогою до Тезе, коли  ми вперше разом гуляли красивими європейськими містами, я відчув, що це не просто знайомство. Все почалось із розмови, бо будь-які стосунки починаються зі спілкування. От ми і розговорились, молились разом – і я побачив, що симпатія взаємна. І от коли переді мною раптом виникло стільки проблем, Марічка вже тоді була поруч, допомагала. Коли все казкове завершилось, ми повернулись додому, я думав: а може це все знову закінчиться, як завжди. Однак ні, ми почали підтримувати зв’язок. Мені дуже пощастило, що Марічка теж духовна особа – і ми разом почали боротись за себе, за своє право на стосунки.

          Скільки ви зустрічались?

          Близько року. Справжнім випробуванням було не стільки освідчення, як знайомство з батьками. Це було складно, багато викликів. Але тільки любов може все це здолати, якби любові не було – не було би нас.

          Оресте, зараз ти секретар Комісії у справах молоді. За минулий рік і вже цьогоріч відбулось багато подій, заходів, які організовував  і за які відповідав ти. Це і минулорічний Світовий День Молоді, і Форум відповідальних людей, і ще безліч інших проектів. Чи відчуваєш, що такі події змінюють тебе? Наскільки, гадаєш, вони можуть змінювати світ?

          Події змінюють мене, звісно. Бо завжди  подібні заходи приходиться готувати з людьми і для людей. Це не завжди легко, але завжди це слід робити якнайкраще. Не завжди одразу в хаосі,  на емоціях можна розгледіти, наскільки ті, хто поруч, віддано працюють, лише потім бачиш, як важливо чути і бачити один одного заради спільної праці. Всі люди, з якими я працюю, щось приносять у моє життя, і я сподіваюсь – щось добре беруть від мене.

          Чого б ти побажав читачам ДивенСвіту?

          Недавно я був на одній зустрічі Владики Венедикта зі священиками, з якої мені запам’ятались такі слова: “Бог – у повсякденних речах”. І це важливо, бо іноді нам здається –  а що Богові до моїх проблем? Як же ж нам треба навчитися бачити Бога у ближніх, у собі, у майбутньому, довіряючи  Йому своє життя до дрібниць. Бо Христос нас відкупив, нам не треба ще додаткових зусиль, нам просто треба відкритись Йому, щоб відкрити себе.

          Розмовляла Тетяна Трачук

           

           

           

           

           

          Читай також

        • Non-fiction про християнство без Христа….
        • Люби
        • Як можуть речі тривати, якщо світ котиться у прірву?
          • Оціни

            [ratemypost]

               

              Про автора

              Учасник команди ДивенСвіт:)

              Коментарі