Вже другу неділю поспіль євангельські читання в чергове нагадують нам про те, що Бог, у Якого віримо, в Ім’я Якого охрестилися і з Яким надіємось провести Вічність ― це Небесний Батько, серце якого сповнене любові та милосердя до своїх дітей.
Обидві євангельські розповіді, як на неділю про Закхея, так і на неділю про митаря та фарисея, свідчать про одне і теж ― наш Господь нікого не відкидає та не позбавляє синівства, навіть тих, кого інші ненавидять і хто в суспільстві через свої гріхи втратив повагу та довір’я. Однак є одна умова для того, щоб отримати прощення та бути виправданим в очах Божих треба мати покірне, розкаяне та щире серце, про яке говорить Псалмопівець, запевняючи, що: «серцем сокрушеним і смиренним Бог не погордить» (Пс. 50, 19).
На відміну від минулої неділі, коли головним героєм був Закхей, який запросив Ісуса в свій дім та вирішив кардинально змінити своє життя, в розповіді на неділю про митаря і фарисея бачимо, що поряд із іншим грішним митарем, з’являється інших персонаж ― «побожний» фарисей, який, на перший погляд, є такою собі «ходячою іконою» чи прикладом для наслідування. Однак, як тільки фарисей відриває свої зарозумілі уста, все його нутро виявляться на зовні йі видає його справжню сутність. Фарисей веде монолог із Богом, забуваючи, що Господь є Серцевідець і що «Він веде покірливих до правди і навчає тихих путей Своїх» (Пс. 24, 9). У цьому і полягає трагедія цього шанованого в суспільстві чоловіка, що писання і закон знав лише його розум, але не серце.
Якщо в цій притчі ще ближче приглянутись до постаті фарисея, який, змість того, щоб вдивлятися в Бога, пильно вдивляється у грішного митаря, то можна помітити ще одну важливу деталь ― цей грішник (митар), який, усвідомлюючи свої гріхи, не наважується навіть піднести своєї голови до неба, для фарисея починає бути дискомфортним, тому що в глибині його зарозумілого серця, при погляді на митаря, він чує голос Божий: «митарі й блудниці вас випереджують у Царстві Божім» (Мт. 21, 31).
Багато часу пройшло відтоді, коли Господь Ісус розповів своїм учням цю притчу, однак інколи, на жаль, буває, що, зайшовши в наші храми чи відвідуючи християнські спільноти, починаємо добре розуміти про кого йшлось у цій притчі. Наші храми для багатьох неутверджених у вірі, зранених чи тих, кого Господь Духом Своїм туди приводить, замість того, щоб бути місцем розради, підтримки та зцілення, часто, на жаль, стають місцями відрази, осудження, зверхності та ще більшого зранення. А все тому, що дуже ми християни, які декларуємо себе практикуючими, дуже активними і діяльними, інколи забуваємо дуже важливо річ: Церква ― це спільнота грішників, які щоденно та безнастанно просять в Бога та одні в одних прощення.
Сучасний світ, будучи агресивним до Церкви і віруючих людей, цим своїм агресивним ставленням одночасно виявляє свою спрагу за правдивим, а не лицемірним та фарисейським свідченням живої віри в люблячого Бога. Слід просити Бога ласки покаяння та навернення і не слід боятисяь визнавати свої гріхи та бути грішником, який каючись, у покорі серця прибігає до Сповіді, а повертаючись додому, в своєму серці чує відгомін слів Спасителя: «цей вернувся до свого дому виправданий» (Лк. 18, 14).
