Часто ми вважаємо Бога у своєму житті невчасним. Ми відкладаємо своє християнське життя на потім, на старість чи на більш певні часи. Ба більше, самого Бога, свого Творця ми відкладаємо немовби “на чорний день”. Відтак згадуємо про Нього лише у моменти страждань, випробувань чи труднощів. А можливо, саме наше забуття про Бога, відхід від Нього призводять до цих “чорних днів”?
Сьогодні ми чуємо притчу Ісуса Христа про таких же людей, як і ми. Кожен із них віднаходить оправдання відмовитися від запрошення на бенкет. Кожен із них вважає, що має достатньо вагомі причини знехтувати господарем та організатором свята. Як же часто ми поводимося так само у відношенні до Бога!
Перший гість проміняв святкове запрошення на поле. Поле у той час визначало майновий статус, адже багатство людини вимірювалося кількістю полів, якими вона володіла. Окрім того, кількість полів вказувала на соціальний статус. Таким чином, перший гість проміняв свято на буденну гонитву за грошима.
Другий гість вирішив випробувати волів, яких купив. Перш за все, цікаво, як це чоловік купив пару волів, не випробувавши їх перед тим? Відразу в очі кидається безглуздість виправдання. Тим не менше, воли – це завжди важка робота. Тому у цій відмазці йдеться саме про працю. Як часто і ми ставимо працю на перше місце? Мені неодноразово доводилося чути, як люди оправдують свою відсутність на недільній Літургії тим, що вони працюють шість днів на тиждень і в неділю хочуть відпочити, відіспатися. Очевидно, що людина потребує відпочинку. Однак, цього потрібно досягати через збалансованість усієї нашої діяльності та моментів зупинок, через гармонію між працею та відпочинком, між буденною рутиною і святковою атмосферою. Ми ж у гонитві за заробітком часто забуваємо про це, як і другий гість.
І третій гість. Він використав відмазку, до якої часто прибігають одружені. “Я би пішов, але от дружина/чоловік…” Він ставить вище власні стосунки. Будувати стосунки – це дуже добре, але водночас третій запрошений відмежовується від стосунків із Богом. І тут криється проблема. Адже для того, щоб будувати справжні міжлюдські відносини, для того, щоб по-справжньому любити іншу людину, потрібна Божа присутність. Наших людських сил доволі часто недостатньо для того, щоб пробачити, відкритися чи любити до кінця. Як часто наші сімейні стосунки, які покликані бути місцем сили та островом спокою перетворюються на поле битви, конкуренції чи взаємного звинувачення. Можливо, у певний момент там забракло Божественного святкового бенкету?
Господь завжди перший ініціює стосунки із нами. Він прагне бути поруч, розділяти наші радощі та смутки, допомагати нам у хвилини випробувань та успіхів. Бажає увійти у нашу буденність – на поле, до волів чи у сімейне коло, – щоб перетворити усе на свято життя. Бог не заперечує наших зайнятостей, а тільки прагне бути разом із нами.
Однак робить це ненасильно. Цінуючи нашу свободу, Він запрошує нас до життя із Ним. Інколи здійснює це запрошення через інших людей, через ситуації чи події нашого життя. А інколи промовляє до нас особисто через Боже Слово чи молитву.
Більше того, запрошує Він нас на бенкет, тобто до справжньої радості і щастя. Християнство доволі часто у нашому житті видається нам сумним, вимогливим, позбавленим задоволень. Однак, це не християнство, це не стосунки із Богом, який є Джерелом радості і щастя людини. Це лише наші виправдання чи небажання відповісти на Його запрошення до глибшого, повноцінного життя.
Він не втомлюється кликати нас на бенкет, на якому вже все готове. Слово “все” вказує на те, що йдеться не лише про їжу та напої, не лише про місця за столом, але про повноту радості та святкування цілого життя у його неповторності.
Часто його прихід до нас і запрошення є неочікуваними, несподіваними та дивуючими. Святі праотці, пам’ять яких сьогодні відзначає у цю неділю, очікували на прихід Месії та готувалися до Нього. Читали давні пророцтва та здійснювали визначені ними обряди. Ми зараз перебуваємо у часі Різдвяного посту і також готуємося до цієї величної ночі. А Господь усіх дивує Своїм приходом у вигляді беззахисного Дитяти. Всемогутній Бог, Творець неба і землі, потребує ясел, щоб лягти, рук Йосифа, щоби підтримував Йому голівку, грудей Марії, щоби їсти та зростати, тепла тварин, щоби не замерзнути, потребує серця кожного із нас. Адже і сьогодні Христос може здивувати нас Своїм запрошенням і приходом у вигляді жебрака, ув’язненого, потребуючого чи відкинутого. Як же важливо не пройти мимо його запрошення!
Ми перебуваємо вже за кілька кроків до Різдва Христового. Чим стурбоване наше серце саме зараз? Чи часом ми не занурилися із головою у роботу, прибираючи, приготовляючи, прикрашаючи, забувши про впорядкування свого духовного життя? Чи часом не забігалися ми між домом і роботою, не маючи сил доїхати до храму на молитву? Чи часом не проміняли зустріч із живим і вічним Богом на непотрібні відносини? Христос сьогодні продовжує стукати у двері нашого серця, бажаючи запросити на святковий бенкет вічного життя. Він продовжує шукати разом із своїми батьками Йосифом і Марією місце у заїзді, де би можна було оселитися цієї Різдвяної ночі. Але чи ми готові “увійти в радість пана свого”?
