38 років. Період, який мені неможливо навіть уявити, адже стільки ще й не прожив. 38 років фізичних, психологічних, соціальних та духовних страждань. Біль, який мені неможливо уявити, адже такого не зазнавав. 38 років розслабленості, безпорадності, безсилля жити. Це роки фізичного болю, пролежнів та нездатності самостійно дістатися туалету. Це роки звинувачень у всіх можливих гріхах, відкинення та маргіналізації. Це роки пошуків відповідей на запитання «чому», роки марних сподівань, роки все нових і нових розчарувань.
Видимість життя. Існування, у якому тіло стало в’язницею, суцільною раною та болючим тягарем, який постійно придавлює до ложа. Існування, у якому ложе стало єдиним супутником та гробницею водночас. Воно наче обійняло своїми кігтями та не відпускає, не дає дозволу свобідно рухатися, творити, жити. Існування у цілковитій самотності, адже «не маю чоловіка», не маю нікого. Ми чули у євангельських уривках про такого ж розслабленого із чотирма друзями, які його і врятували. А тут – тотальна самотність у насиченій людьми купелі Витесда. Зрештою, існування у цілковитій зневірі, позначеній неможливістю чітко відповісти на запитання: «Бажаєш видужати?» Ми стільки разів чули це запитання від Ісуса Христа, звернене до різних потребуючих людей, адже Він ніколи не втручається у життя людини насильно. Водночас ми чули стільки ствердних відповідей, сповнених віри та надії. А тут – тотальна зневіра у чудодійному місці, сповненому надії різних людей.
Ця зневіра у власних силах і собі зродилася із нездатності управляти своїм же власним тілом, своїми рухами, своїм життям через важку хворобу. Ця зневіра у людях зродилася від постійного спостереження за такими ж хворими, яким таки вдалося спуститися першими у купіль та отримати бажане фізичне здоров’я. Зрештою, ця зневіра вилилася і на Божественний порятунок чи то від ангела, який зрушував воду у купелі Витесда, чи то від самого Сина Божого, який постав перед ним із пропозицією зцілення. Мабуть, у такому жахливому та безнадійному стані важко було зберігати віру у порятунок. Однак, саме ця віра була останньою опорою життя. І цю опору розслаблений втратив, відкинув, зруйнував. Залишилося лише ложе, власна гробниця недо-життя.
І в цю гробницю ступає саме Життя. Ступає, бо не покидає найбільш покинутого серед людей, найостаннішого у черзі за порятунком від ангела, найбільш зневіреного у собі, в інших, у Бозі. Ступає, щоб знову наповнити гробницю життям, щоб знову звільнити із пазурів ложа, щоб воскресити з лабет зневіри.
І тоді – тріумф. Розслаблений чоловік підіймається зі свого ложа без жодних допоміжних засобів, а лише на слово Спасителя. Розслаблений чоловік підносить угору своє ложе, як знамено того, що вже не воно має над ним владу сковувати, але він, щоб його позбутися та викинути. Розслаблений чоловік йде вулицями міста, яке від нього цілковито відмовилося, свідчачи про добро, і відразу натикається на критику зі сторони зла. Розслаблений чоловік вже більше не розслаблений, але готовий йти, змінюватися, творити, свобідно дихати, відкривати нові можливості, одним словом, жити.
У цей воєнний період ми також часто відчуваємо себе безсилими, безпорадними чи розслабленими. Ми часто губимо опори власного життя або ж шукаємо їх деінде. Ми часто відчуваємо пазурі смертного ложа, яке все більше і сильніше стискає наше тіло, нашу душу, нашу свободу і життя. Блокада «Азовсталі» у Маріуполі, окупація Херсонської, Донецької, Запорізької та Луганської областей, постійний обстріл Рубіжного, Попасної, Сєверодонецька, анексія Кримського півострова… Чи не виникає у нашій голові та серці асоціації із смертним ложем розслабленого, яке давить, стискає, унерухомлює, позбавляє свободи та смаку життя?
Але навіть у таких ситуаціях є Той, хто продовжує шукати. Навіть у смертній тіні є Той, хто готовий зійти у глибини підземні та спасти прибитих духом. Навіть серед цілковитої зневіри залишається Той, хто у своїй вірності не покидає. Бо близький Господь до тих, у кого розбите серце…
