Роз’яснюючи учням притчу про кукіль, Ісус обіцяє, що праведні свого часу засяють, “як сонце у Царстві Отця”. У II ст. деякі вороги Церкви, як стверджує Оріген, висміювали християн, що ті, мовляв, стануть після смерті сонячними дисками. Насправді ж ми ніде не зустрічаємо в Євангелії свідчення про те, що ми станемо сонцем. Христос стверджує, що віруючі стануть схожі до сонця, будучи зігріті у сяйвах його променів.
Важливий сенс цього Христового послання у тому, що наше завдання не впасти у спокусу зайняти місце Бога / що означало б скоріше стати божком, ніж Богом /. Трапляється, що ми беремо на себе занадто: щодо переконань, ідей, значимості, впливу. Це може торкатися будь-якої сфери – стосунків у сім’ї, у церкві, на роботі, серед друзів. І це з часом викликатиме великі труднощі передовсім для нас самих: відчуття власної ексклюзивності, незамінності, неперевершеності. Тоді усе і усі немов би лише обертаються навколо орбіти нашого егоїзму, а ми, щоправда не завжди усвідомлено, починаємо трактувати інших як гвинтиків у вузькій системі координат, для досягнення власних цілей.
Коли ж у центрі життя Ісус, життя стає христоцентричне. Ми світимо не власним світлом, а світлом Христа, відчуваємо подих його благословенної свободи, бо без Нього ми до нічого по-справжньому вартісного не здатні. Ми зігріваємо інших, а не обпікаємо, відзеркалюємо Божі промені, а не є дзеркалом самі, вказуємо на Бога, а не прив’язуємо до себе людей, дозволяємо поруч нас зростати іншим, а не застовблюємо за собою трон домінантності і непомильності. Soli Deo – лише Бог. Він – єдине Джерело усього і тільки у його променях ми здатні засяяти справжнім світлом.
