Бог є Богом неможливого. Саме тому людина звертається до Бога, коли, з одного боку, постає перед ситуаціями чи справами, які, по-людськи беручи, видаються для неї неможливими до здійснення чи вирішення (і часто-густо такими насправді є), а, з іншого боку, тому що відчуває у своєму серці покликання до чогось настільки великого, чого власними силами осягнути не те, що важко, але – абсолютно неможливо.
Втім, люди, як правило, згадують про Бога лише в першому випадку, згідно з відомим прислів’ям: «Як тривога, то до Бога». Бог тим не «ображається», бо Він є нашим Батьком і прагне допомогти нам кожної миті, а особливо там і тоді, де і коли ми почуваємося безсильними і безпорадними. Він тоді бере нас на руки і переводить через складні ситуації нашого особистого, родинного і національного буття, так що не раз після певного часу, згадуючи ту чи іншу подію чи ситуацію, ми мусимо визнати: тут діяв Бог, діяла Його десниця, виявила свою силу Його любов до нас і благодать.
Подібний досвід укріплює нашу довіру до Всевишнього, Який є нашим Батьком, Отцем Небесним, і на поміч Якого можемо розраховувати у найбільш драматичних моментах нашого життя. Цього вчить нас сам Господь Ісус, Який, будучи досконалим Богом, але і досконалою людиною, цілковито довіряв Отцеві і покладався на Нього там, де потрібно було Божого всемогутнього втручання. «Отче, я знаю, що Ти завжди мене вислуховуєш» (Йо. 11, 42) – молиться перед гробом Лазаря, якого мав за хвилю воскресити; «Авва – Отче, усе тобі можливе: віддали від мене цю чашу! Та не що я хочу, а що ти» (Мр. 14, 36) – говоритиме за кілька днів перед своїми власними стражданнями, відганяючи від серця темряву страху і тривоги.
Втім, ми часто обмежуємо діяння Бога виключно до земних горизонтів нашого буття. Ми просимо Його про дочасні речі: здоров’я, успіх, порятунок, і, – у випадку коли отримаємо жадане, – задовольняємося тим, що маємо тут і тепер. Таким чином ми, можливо несвідомо, спотворюємо образ Бога, Якого починаємо сприймати і трактувати як виконавця нашої волі, а не як Бога, воля Якого має сповнитися у нашому житті. Ми не подібні до Богородиці, яка казала Божому посланцеві: «Ось я – слугиня Господня, нехай зо мною станеться по твоєму слову» (Лк. 1, 38), а радше подібні до апостолів, які з претензіями наближались до Ісуса, майже вимагаючи: «Учителю, хочемо, щоб ти нам зробив те, чого попросимо» (Мр. 10, 35). Ісус слушно докорятиме їм: «Не знаєте, чого просите» (Мр. 10, 38).
Нам треба наближатися і звертатися до Бога саме як до Бога, нашого Спасителя, і просити в Нього в першу чергу того, що людськими силами справді неможливо осягнути: спасіння, прощення гріхів, вічного життя, воскресіння з мертвих. Бо саме задля того Він прийшов на цей світ: «Він задля нас людей і нашого ради спасіння зійшов із небес…».
Знаменно, що вислови про всемогутність Божу у Святому Письмі згадуються саме в контексті спасіння, як от у Благовіщенні, яке заповідає народження Спасителя: «…нічого бо немає неможливого в Бога.» (Лк. 1, 37), чи в описі зустрічі Ісуса і апостолів з багатим юнаком, коли апостоли, побачивши, як юнак відійшов сумним, не наважившись позбутися земних багатств на користь вічного життя, спитали Ісуса: «”Хто ж тоді може спастися?” Ісус же, поглянувши на них, мовить: “У людей це неможливо, – але не в Бога; у Бога бо все можливо.”» (Мр. 10, 26-27).
То ж не вагаймося звертатися до Бога у важких ситуаціях нашого щоденного життя, які виглядають, або й насправді є безнадійними з людської точки зору. Бог може зарадити усьому, може змінити все у нашому житті, якщо ми, зі свого боку, на відміну від багатого юнака, будемо готові мінятися самі, приймати Божу волю за прикладом Діви Марії.
Але передовсім шукаймо в Бога того, що тільки Він нам може запевнити і подарувати: прощення гріхів, спасіння, вічного життя. Тоді Він справді буде нашим Богом, а ми – його дітьми, Його народом.
