«Два чоловіки зайшли в храм помолитись: один був фарисей, а другий – митар» (Лк. 18, 10).
Не раз чути від не надто ревних християн такий аргумент: “Бог є всюди, навіщо йти до церкви, де, на додаток, хор не завжди співає мелодійно, люди тиснуться, а священник не найкраще проповідує. Я краще вдома помолюся… Тим більше, що останніми роками є чимало трансляцій онлайн з наших храмів і парафій”.
Трапляється, що несприятливі зовнішні обставини, як от нещодавні обмеження, пов’язані з пандемією, дають додатковий аргумент для такого міркування. Чеський філософ-дисидент о. Томаш Галік назвав цей важкий період нашої новітньої історії, «Часом порожніх храмів»…
Втім, для нас, християн, є життєво незамінною і конечною участь в спільнотних богослуженнях у храмі. І диявол та його слуги теж добре це розуміють і протидіють там, де тільки можуть: згадаймо хоча б період комуністичних переслідувань, коли тоталітарний режим вдавався навіть до фізичного нищення християнських храмів, щоб Христові учні не могли збиратися на Євхаристію та інші богослуження.
Живої участі в Літургії не може повністю замінити жодна трансляція по телевізору чи в інтернеті. Ці останні способи завжди є вимушеними, надзвичайними і розраховані на осіб, які справді не можуть прийти до храму на молитву, як от хворі чи старенькі. Папа Франциск в розпалі пандемії слушно застерігав, що «віртуальна Церква» – це не справжня Церква, бо Бог не є віртуальинй, але реальний і Ісус вмер на Хресті не віртуально, а реально. Тому для християн реальна участь в Службі Божій це можливість вступити в реальний зв’язок з живим реальним Богом.
Віра зароджується, передається і плекається у живій спільноті. Господь сказав: «Де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там я посеред них» (Мт. 18, 20). Друга віруюча людина, яка зі мною молиться у зрамі, стає неначе таїнством, завдяки якому я можу пережити близькість Воскреслого Спасителя.
У віртуальному “храмі” наша участь в Літургії є не повною ще й тому, що ми не можемо прийняти Євхаристію – Св. Причастя. А це – не просто сповільнює динаміку духовного життя, але й становить небезпеку для вічного спасіння християн. Адже Господь сам сказав: «Хто тіло моє їсть і кров мою п’є, той живе життям вічним, і я воскрешу його останнього дня. Хто споживає тіло моє і кров мою п’є, той у мені перебуває, а я – в ньому» (Йо. 6, 54-56).
Під час спільної молитви на Літургії за дійсної, а не віртуальної присутності, спільнота переживає досвід Пятидесятниці, Зіслання Святого Духа: «А як настав день П’ятидесятниці, всі вони були вкупі на тім самім місці. Аж ось роздався зненацька з неба шум, неначе подув буйного вітру, і сповнив увесь дім, де вони сиділи. Усі вони сповнились Святим Духом і почали говорити іншими мовами, як Дух давав їм промовляти» (Діяння 2, 1-4).
То ж цінімо можливість бути в храмі на молитві та користаймося з кожної нагоди, щоб прийти до храму помолитися. Так будемо підтримувати життя усієї Церкви, яка є єдиним Тілом і, будучи зібраною на молитві, «єдиним серцем і єдиними устами» прославляє Бога.
«Які ж то вони любі, твої шатра, Господи сил! Знемагає моя душа й прагне До дворів Господніх! Серце моє й моє тіло радіють живим Богом. Навіть пташина знаходить собі хатку, і ластівка собі гніздечко, куди кладе своїх писклят: а я жертовники твої, Господи сил, Царю мій і мій Боже! … Один бо день у твоїх дворах ліпший, ніж тисяча (деінде), волію стояти на порозі дому Бога мого, ніж у наметах беззаконня жити. … Господи сил! Щасливий чоловік, що покладається на тебе! (Пс. 84, 1-4.11.13).
