«Фарисей, ставши, молився так у собі: Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди – грабіжники, неправедні, перелюбці, або як оцей митар» (Лк. 18, 11).
Св. Тереза від Ісуса казала одного разу: «Порівняння це – смерть духовного життя». Тим самим хотіла підкреслити, що кожна людина – неповторна, кожна людина має унікальний досвід земного життя, а – відповідно – кожна йде до святості своїм неповторним унікальним шляхом. Оглядатися на іншу людину може призвести до «відхилення від маршруту» і людина не буде в стані розпізнати волю Божу – той неповторний шлях до неба, який Господь передбачив саме для неї.
Водночас ми, люди, надзвичайно схильні порівнювати себе з іншими. Можливо цього нас навчили ще наші батьки, коли у своєму нерозважливому бажанні спонукати нас до вдосконалення, порівнювали нас з іншими братчиками чи сестричками, чи навіть з сусідськими дітьми, які, в їхніх очах, були «чемнішими», «слухнянішими», одним словом кращими і тим самим заслуговували більше, ніж ми, на їхню прихильність і любов.
Таке ставлення і наставлення батьків до дітей, попри те, що глибоко ранить дитячу психіку, ще й фіксує у свідомості дитини, а потім і дорослої людини переконання, що на любов потрібно заслужити. Рівно ж людина, котру в дитинстві постійно порівнювали з іншими і то не на її користь, правдоподібно, піде в доросле життя з комплексом меншовартості, з браком упевненості у собі та буде дуже схильною порівнювати себе з іншими: більш успішним буде заздрити, а на слабших буде дивитися зверхньо і зневажливо, бажаючи якимось чином покращити свій власний образ у своїх очах.
У поведінці фарисея такий нездоровий погляд на Бога, на себе і на ближніх проявляється у тому, що фарисей, хоч звертається до Бога, в центрі ставить себе самого, а задля того, щоб посилити ефект від своєї позірної бездоганності і, можливо, покращити своє самопочуття, порівнює себе з нещасним митарем, який стоїть у храмі, б’ючи себе у груди.
Подібна поведінка нерідко стрічається серед людей. Дехто, не будучи готовим подивитися у світлі Божому на себе самого і визнати з вдячністю свої дари, при цьому не боячись зі смиренням признатися і до своїх обмежень і прогрішень, схильний думати чи казати: «Я нікого не вбив, нічого не вкрав, – отже я перед Богом у порядку, я гріха не маю». Але насправді це не є жодною чеснотою – порівнювати себе зі злодіями і вбивцями, при цьому тішачи себе думкою, мовляв, я не такий вже і поганий.
Для нас, християн, єдиним, до кого маємо не те що порівнюватися, – бо Він назавжди залишиться досконалим ідеалом, – а радше – на кого орієнтуватися – це Господь наш Ісус Христос. Він – досконалий Бог і досконала людина, «образ невидимого Бога» (1, 15). Ми були сотворені на Його образ, тому щораз більше уподібнюватися до Нього, наслідуючи Його у нашому житті – наше життєве і християнське покликання. Тому першим і останнім закликом Ісуса до своїх учнів, є буде завжди: «Іди за мною!» (пор. Мт. 4, 19; 8,22; 9,9; 19,22; Мр. 1,17, Лк. 9,59; Йо. 21,19…). Пригадаймо собі зустріч Воскреслого Христа з учнями над Тиверіадським морем, коли апостол Петро, побачивши Йоана, спитав Ісуса: «Господи, а цей що?» – на що Господь сказав йому не оглядатися на інших, а послідовно і витривало йти за Ним: «Якщо я хочу, – відрікає йому Ісус, – щоб залишився він, аж поки я прийду, то яке тобі до того діло? Ти йди за мною!» (Йо. 21, 21-22).
«Почуй, о Господи, мій голос, коли взиваю, змилуйся надо мною й обізвись до мене. В твоєму імені серце моє каже: “Обличчя моє шукайте!” Твоє обличчя, Господи, я шукаю. Ти моя поміч, не відкидай мене і не залишай мене, Спасителю, мій Боже! Бо навіть, як покине мене рідний батько-мати, Господь мене до себе прийме. Навчи мене, о Господи, путі твоєї, провадь мене простою стежкою, з огляду на тих, що на мене засідають. Надійсь на Господа, будь мужній; нехай буде відважне твоє серце, і надійсь на Господа!» (Пс. 27, 7-11.14).
