«Оце йдемо в Єрусалим, і Син Чоловічий буде виданий первосвященикам і книжникам і засудять його на смерть, і видадуть його поганам, і насміхатимуться з нього, й уб’ють, і по трьох днях він воскресне» (Мр. 10,33-34).
Так Ісус говорив учням, йдучи з ними до Єрусалиму назустріч своїм страстям і Хресній смерті. Проте, учні в той самий час мали щось зовсім інше на серці й в голові: Ісус розповідав про свої страсті, смертний засуд і хресну смерть, а вони очікували слави, почестей і успіху; Ісус прагне сповнити до кінця волю Небесного Отця, а Яків і Іван кажуть, щоб Він виконав їхню волю: «Учителю, хочемо, щоб ти нам зробив те, чого попросимо» (Мр. 10, 35); вони просять можливості сидіти по Його правиці і лівиці в Царстві, а Він вже бачить себе розп’ятого поміж двома розбійниками на Голгофі…
Вони хочуть коштом Ісуса запевнити собі комфортне і безтурботне життя на цьому світі, а Він їм відкриває перспективу воскресіння: звернімо увагу, що Ісус говорить про свою смерть «і» воскресіння, тобто, ставить ці події в логічному і послідовному порядку. Ця логіка і цей порядок – Божі: смерть – не кінецт, бо після смерті неодмінно буде воскресіння. І саме увійти у цей порядок і в цю логіку запрошує Ісус, коли кличе своїх учнів взяти на себе свій хрест і йти за Ним дорогою спасіння.
Проте, між логікою Вчителя і планами Його учнів поки що лежить безодня! Вони вже так близько до вершини історії спасіння, а водночас ще так далеко до розуміння Божого способу діяння у світі, не кажучи про присвоєння його собі. Ісус міг би процитувати Божі слова, які читаємо у старозавітного пророка Ісаї: «Думки бо мої – не ваші думки, і дороги ваші – не мої дороги, – слово Господнє. Бо так, як небо вище від землі, так мої дороги вищі від доріг ваших і думки мої вищі від думок ваших» (Іс. 55, 8-9).
І попри те, що учні були поруч з Ісусом довгих три роки, вони надалі залишалися ще такі далекі від Його Божих думок і від Його Божих доріг! Що більше, Петро, замість іти за Ісусом, пробує затримати Його при своїх думках і планах: «Тоді Петро, взявши його набік, став йому докоряти: Пожалій себе, Господи! Це хай не станеться з тобою!». Відповідь Ісуса була рішучою і однозначною: «Геть, сатано, від мене! Ти мені спокуса, бо думаєш не про Боже, а про людське» (Мт. 16, 22-23).
Спасові учні ще мусили багато чого пережити, аж поки навчилися приймати Божу логіку і Божий спосіб діяння у світі. Тому Петро у певному сенсі мав рацію, коли на подвір’ї первосвященика відповідав аж двічі тим, що підозрювали його у дружбі з Ісусом: «Не знаю я цього чоловіка!» (Мт. 26, 72.74). Він справді ще Його не знав. Не знав Його вірної і милосердної любові, не знав Його смирення і відваги у сповненні аж до кінця волі Небесного Отця, не вірив ще, що правда і любов можуть перемогти навіть тоді, коли ця Правда і Любов будуть розп’яті на хресті…
А ми? А я? Наскільки ми вже зрозуміли і прийняли Божий спосіб діяння у світі? Наскільки ми готові йти за Ісусом – не лише фізично, але духовно, внутрішньо, в наших переконаннях, в наших конкретних рішеннях і діях?
Не спішімо із запевненнями, подібно як це робив вже згаданий Петро: «З тобою я готовий піти і в тюрму і на смерть!» (Лк. 22, 33). Радше просімо смиренно і з довірою словами Псальмопівця: «Господи, навчи мене путі твоєї, щоб я ходив у твоїй правді» (Пс. 86, 11). «Навчи мене творити волю Твою, бо Ти – Бог мій!» (Пс. 143, 10).
Владика Богдан ДЗЮРАХ
