Юда – це я! Визнати це – не сором, а шанс

Читай також

  • Чи можна з позиції Церкви вважати тих, хто загинув за Україну, новомучениками?
  • Школа міжконфесійного діалогу «Зцілення ран війни: спільне завдання українських Церков»
  • У пошуках крихти надії
        • Юда – це я! Визнати це – не сором, а шанс

          Наближається Великдень і постать Юди знову з‘являється на горизонті. Повертаються розмови про його зраду, невірність, трагічну долю і не менш трагічну смерть. Свідомо чи підсвідомо побоюючись, щоби наша історія не стала подібною на його, намагаємось хутчіше підкреслити все, що нас від нього відрізняє. 

          Але насправді відгороджуватись від своєї подібності з Юдою – безплідний шлях. То погана і нефеективна стратегія, бо не правдива. А правда в тому, що всі ми – Юда. І якщо ми хочемо насправді зрозуміти щось із суті Пасхи, то кожен з нас має почати із твердження: «Юда – це я». І це не просто гарна фраза. Ми дійсно такими є. Визнати це – не сором, а шанс! Що більше я приймаю трагізм своєї гріховності, то більше маю шанс прийняти Ісусове милосердя до себе-грішника і почути від Ісуса «Приятелю!»

          Бо так як пастир опікується усіма загубленими вівцями, так близькість Ісуса належить усім відкинутим та знищеним гріхом. Бог дивиться не так, як людина.

          Чи не найбільшим виявом Божого милосердя – про яке ми так багато говоримо у ці Великодні дні – є саме те, що через людську обмеженість ми не можемо побачити повною мірою велич Божої любові і не можемо осягнути, як нескінченно і як безумовно Ісус любить нас. Ми не здатні вмістити це розуміння.

          Але щось ми розуміємо, щось відчуваємо, а Юда і такі, як він, допомагають нам зрозуміти більше: про життя, про віру, про любов. Їхня драма, розгубленість і відчай, їхня темрява й безвихідь пробуджують і оживляють наші серця. Не тому, що комусь ще гірше, ніж нам, а тому, що, дивлячись на ніжну любов, з якою до них ставиться Господь Ісус, їхня духовна бідність також зворушує нас, і ми зовсім непомітно починаємо думати про них зі співчуттям, з милосердям, по-Божому, як Він. 

          Що ближчими вони є до нас, то більше ми помічаємо свою схожість з ними, і що чіткіше ми це бачимо, то сильніше відчуваємо, наскільки ми самі потребуємо зцілення. Тому якщо хтось, побачивши, як Юда повертає срібняки і кричить у розпачі: «Я пролив невинну кров», не жаліє його і не плаче разом з ним, то це явна ознака того, що він сам має «холодне серце» і не вміє любити. Але з іншого боку, саме ця неспроможність і безсилля, ця духовна темрява  виявляє справжній духовний стан і робить людину сприйнятливою до прийняття найбільшої пасхальної благодаті – безкоштовного і незаслуженого відкуплення.

          Саме такою ласкою Ісус огортає свого приятеля-зрадника Юду. Не ображається на нього, не залишає його. Євангелист Іван пише, що після спожиття хліба Юлп вийшов і «була темна ніч». Темна ніч, страшна ніч. Ніч яку однак Ісус зробив Пасхальною! В цьому і є найбільше великоднє чудо – відкуплення і спасіння. 

          Адаптувала Тетяна Трачук 

           

          Читай також

        • Чи можна з позиції Церкви вважати тих, хто загинув за Україну, новомучениками?
        • Школа міжконфесійного діалогу «Зцілення ран війни: спільне завдання українських Церков»
        • У пошуках крихти надії
          • Оціни

            How useful was this post?

            Click on a star to rate it!

            Average rating 0 / 5. Vote count: 0

            No votes so far! Be the first to rate this post.

               

              Про автора

              Учасник команди ДивенСвіт:)