ЧИ ПЕКЛО ІСНУЄ?

ЧИ ПЕКЛО ІСНУЄ?
(Лк 16:19-31)

А може це стародавня казка, якою церковники вирішили залякувати простий народ. Думаю, що воно існує, але воно починається не під землею, а в голові й у серці. Євангеліє про багатія і Лазаря показує пекло як спосіб мислення, у якому я нікого не потребую. Ну бо вдягнув порфіру і вісон, бенкетую щодня, то що мені до того, хто лежить під моєю брамою. Бути багатим не є гріхом і не є осудом, який хоче нам донести Євангеліє. Проблеми починаються тоді, коли ніхто не потрібен, ніхто не помітний, ніхто не важливий.

У притчі багатий не має імені. Може це неуважність євангеліста, але це не випадково. Ім’я має лише Лазар. Багатій лишається безіменним через усю притчу, і так само безіменними стають люди біля його воріт. Він не звертається до Лазаря, він говорить з Авраамом і просить використати Лазаря для власного полегшення. Це логіка самодостатності. Інший ніхто, не сестра і не брат, інший це функція, корисна опція, ресурс, який я викорсистовую. Ця логіка легко ховається також і в благочестиві форми. Навіть церковне служіння може підмінитися управлінням людьми. Благі слова про виноградники і ниву, на котрій треба пахати в поті чола, стовідсоткова субординація, психологічний тиск, і ось уже особа перетворена на інструмент не для Царства Божого, а для системи чи для чиїхось амбіцій. Розкладається саме бачення і розуміння, чим є служіння і жертовність. Замість довіри й віри у зрілість, компетентність і працьовитість інших з’являється обсесивний контроль, не бачиться особа а лише роль і посада, тобто функція, не чується живий голос а лише команда.

Авраам говорить про велику прірву. Чому вона постає?? Це не випадкова яма, це тверда форма звички, зацементованої в серці: "я не потребую інших". Коли не потребую, тоді не бачу. Коли не бачу, тоді не дію. З часом таке серце твердіє, б’ється, але вже не любить, бо нічого не проникає всередину, навіть якщо хтось воскресне і скаже правду. Цемент! Так виглядає остаточне САМО-виключення зі спільноти з Богом і людьми.

Євангеліє пропонує іншу перспективу. Бог входить в історію не у постаті начальника чи керівника, а у постаті того, хто опускається, хто служить, хто проводить свій час серед грішників, тобто там, де його легше не помітити. Ісус стає на боці біблійних і сучасних Лазарів, приймає рани світу і відкриває стіл, де цінність вимірюється не користю, а причетністю. Євхаристія - це простір, у якому інший не є ресурсом, а стає даром, бо належить до того самого Тіла, де кожен відчуває потребу в інших, у любові, милосерді, прощенні та прийнятті.

Пекло починається там, де я нікого не потребую. У цій непотребі гасне погляд і паралізується воля. Небо починається там, де визнається потреба в Бозі й у людях, де потрібен Інший, і тоді поволі повертається зір, а разом із ним народжується дія, яка не використовує, а приймає і дає життя.

Мюнхен, 09.11.2025

Vyacheslav Okun SJ