Я не встиг. І це болить більше, ніж я думав

Я не встиг. І це болить більше, ніж я думав.

Лютий почався, а всередині — дивне відчуття.
Ніби щось важливе я знову відклав “на потім”.
Не роботу.
Не дедлайни.
А те, що не має календаря, але має вагу:
розмову, яку давно треба було провести,
слово “вибач”, яке застрягло в горлі,
дзвінок, який я переносив, бо “не на часі”,
потребу зупинитися — і чесно побути з Богом.

Я часто бачу це в собі й в інших:
ми встигаємо робити багато.
Але не встигаємо жити.

І тоді з’являється тихий біль.
Не гучний.
Не драматичний.

Просто пече всередині:
“Я знову не дав серцю того, що йому потрібно”.
Найдивніше, що цей біль легко замаскувати.
Ще однією зустріччю.

Ще одним завданням.
Ще одним “треба”.
Але він нікуди не дівається — бо це не про організацію часу.
Це про пріоритети любові.

І я вірю: Бог не дорікає нам, як суворий контролер.
Він не каже: “Запізнився — все, шанс втрачено”.
Він радше чекає, як Той, Хто знає:
серце дозріває не за графіком.

Сьогодні я не хочу карати себе.
Я хочу повернутися.
Маленьким кроком.
Без пафосу.
Без героїзму.

Можливо, для когось це буде одна проста дія:
написати повідомлення, яке давно мало бути написане,
попросити пробачення,
подякувати,
або просто сісти на хвилину в тиші й сказати:
“Господи, я тут”.

Що ви давно відкладали — і воно вже почало боліти?