ЯК ТЕБЕ ЗВАТИ?

ЯК ТЕБЕ ЗВАТИ? (Лк 8:26–39)

Коли Ісус сходить на берег у Геразинському краю, Його зустрічає чоловік який живе серед гробів, самотній і роздертий, без дому, без одягу, і що найгірше - без спільноти. Я питаю себе, чи він справді обрав цю самотність, чи, радше, місто (чи спільнота) йому її призначили. Хотіли, мабуть, якось впорядкувати проблему, тому на допомогу прийшли ланцюги, заборони і відстань. Ланцюги не втримали, а спільнота ніколи не наважилась наблизитися і, що найгірше, можливо ніколи не намагалась закликати його по імені. Безіменного завжди простіше винести за дужки...

Ісус спочатку зіштовхується з тією силою, що нищить, але посеред цієї сцени раптом звучить просте, дуже людське запитання, яке, я вважаю, є найважливішим у цьому Євангелії. Звичайне «Як тебе звати?». Бо коли ім’я забрали чи знищили, людина перетворюється на кліше, на ярлик, на загрозу для порядку. Там, де ім’я повертається, з’являється шанс і нова дорога. Не випадково шлях цього чоловіка спершу веде не до святині, а додому. Той, хто ще недавно кричав серед могил, вже сидить одягнений і при здоровому глузді та чує слова, які дають новий шанс і новий початок. «Повернись до свого дому і розкажи, що Бог учинив тобі».

А місто тим часом лякається і просить Ісуса піти геть. Вони бачать збитки, але не бачать дива, їм ближчий спокій без проблемних людей, ніж радість повернення когось, кого давно списали. Мені здається, що чудо трапляється там, де хтось не відводить погляду і наважується назвати по імені, там, де замість ланцюгів з’являється спроба вислухати, а замість вигнання з’являється місце за столом.

Повернення імені тягне за собою повернення додому. А там, де людина повертається додому і хтось знову називає її по імені, спільнота відроджується заново. Не з правил і інструкцій, а з простого слова, яке, можливо, сьогодні найбільше бракує почути багатьом: «Ми тебе чекаємо...»

Рим, 15.11.2025 

Vyacheslav Okun SJ