ЙОГО ТУТ НЕМАЄ

Вісім років тому я провів місяць у Святій Землі. У мареві липневої єрусалимської спеки, мені випала нагода провести на чуванні цілу ніч у Храмі Гробу Господнього. За зачиненими брамами. Процедура потрапити туди була трішки бюрократична. Щоб опинитися всередині після того, як важкі дерев’яні двері зачинять зовні, треба було заздалегідь записатися в захристії у отців францисканців. На чування до храму пускали не більше пʼятнадцяти осіб на ніч. Згідно з багатовіковим Status Quo, який скрупульозно ділить простір і час між конфесіями, католики мають ексклюзивне право молитися в самому Гробі рівно з десятої вечора до півночі. Після дванадцятої естафету переймають православні греки, за ними вірмени, копти, ефіопи. Це такий собі літургійний конвеєр, регламентований до хвилини.

Тієї ночі я опинився в компанії старших паломниць із Польщі та Італії. Щойно браму замкнули, ці жінки, гнані силою віри, до якої вони йшли, можливо, все своє життя, миттєво зникли у вузькому вході до каплиці Гробу. Вони хотіли використати кожну секунду відведеного часу. Я ж залишився назовні. Сів на камʼяні сходи навпроти гробу, сперся о прохолодну кам’яну стіну та в напівтемряві базиліки почав читати Євангеліє від Марка. Від першого до шістнадцятого розділу. Це моє улюблене Євангеліє (найкоротше та найдинамічніше та без зайвих речей). Жінки періодично виходили з каплиці Гробу, знаходили мене в тіні і стурбовано шепотіли: «Йди, хлопче, заходь! Опівночі прийдуть греки, і нас виженуть!» Я ввічливо відповідав, що мушу дочитати, і тоді зайду.
І я справді зайшов. Було близько чверті до півночі. Я опустився на коліна в тісному, пропахлому воском і міррою просторі, де лежить та сама кам’яна плита. Я був там сам. Я чекав на якийсь катарсис. Я чекав на духовний вибух. Зрештою, це «точка нуль» християнського світу. Місце, де смерть була переможена. Де було торжество та перемога Життя.

Але на своє превелике здивування, я не відчував нічого. Абсолютно нічого. Це була тотальна, глуха пустка. Серце не билося швидше, сльози не підступали до горла. Лише камінь, тиша і моя власна порожнеча.

Раптом до каплиці зайшла одна з італійських паломниць. Її присутність зруйнувала мою «стерильну» самотність, але принесла щось набагато важливіше. Вона впала на коліна поруч. Вона плакала так щиро, як плачуть лише діти або святі. Вона торкалася каменя руками, цілувала його, прикладала до мармуру якісь потерті образки, вервиці, свічки. Вона намагалася забрати цей Гріб із собою, ввібрати його через дотик.

Я дивився на неї, глибоко зворушений і водночас присоромлений своєю бездушністю. Я закрив очі, зняв окуляри і подумки промовив: «Господи, дай мені хоча б клаптик, хоча б крихту тієї простої, живої віри, яку має ця жінка. Прийди, Господи!»

Час, який ми могли провести в Гробі добігав кінця. Ззовні вже чулися кроки грецьких монахів. Я повільно надягнув окуляри, готовий вийти назовні.

І тоді я підвів погляд і побачив те, що весь цей час було прямо переді мною. Над самим Гробом висіли написи.

Один, грецькою, проголошував: Χριστός ἀνέστη (Христос Воскрес).

А поруч, ніби відповідь на мій внутрішній параліч, сяяв латинський текст, цитата з Євангелія: Non est hic, sed surrexit. (Його тут немає, Він воскрес).

Це був немов удар блискавки. «Його тут немає». Звісно, я нічого не відчував у цьому камені! Бог не живе в мармурі, яким би святим він не був. Бог не замкнений у базиліках, Він не є заручником розкладів, календарів і наших Status Quo. Пустка, яку я відчув, не була відсутністю віри. Воскреслий Христос не перебуває в місці смерті.

Ми так часто поводимося як Марія Магдалина того першого ранку, приходимо до порожніх гробів, шукаючи серед мертвих Того, хто живе. Ми шукаємо Бога в стінах, у традиціях, у камінні, забуваючи, що Він завжди йде ПОПЕРЕДУ нас, у Життя, у зустрічі з іншими людьми.

Тієї липневої ночі Єрусалим навчив мене головного: якщо ти шукаєш Бога, не повертайся до порожнього гробу. 

Його там немає. 

І слава Богу.

Христос Воскрес!

Vyacheslav Okun SJ