Коли нарешті мир?

Вечеря в Мюнхені. За столом — мої співбрати-єзуїти. Більшість із них має далеко за 80, тобто народилися ще під час війни тут, у Німеччині. Для них пам’ять про зруйновану країну, про голод, про страх — це не книжки й фільми, а дитячі сни й запахи зруйнованих міст. Дійти війни. 

Майже всі симпатизують нам. Підтримують. Моляться. Але майже щотижня, під час вечері, хтось із цих «дітей війни» каже:

«Ви, українці, маєте знайти якийсь шлях. Треба домовитися. Треба зробити мир із Росією. Інакше ця війна ніколи не закінчиться. Коли нарешті буде мир?».
Дехто навіть вірить, що «можливо, Трамп укладе угоду й все владнає».

А сьогодні один із них дивиться прямо на мене й запитує:

«А ти… що бажаєш для Росії? Як ти бачиш можливий мир?»

Я роблю глибокий вдих і відповідаю:

«Знаєте, я щиро бажаю Росії рівно того, чого ви бажали своїй Німеччині в травні 1945-го.

Я бажаю їй того ж, що отримала Німеччина: шанс на свободу. Шанс почати з нуля. Шанс стати демократичною». Так це було можливе лише через ТОТАЛЬНЕ упокорення. 

Але додаю одне.

Ця війна вже могла би бути закінченою. Якби в перший день американські солдати стали на українську землю — як вони свого часу стали на німецьку у 1945-му — це була б інша історія. Це була б інша Росія. Це була б інша Європа.

Бо Німеччина змогла побудувати нову країну не лише тому, що захотіла. А ще й тому, що її було зруйновано, що на руїнах стояли американські солдати, що світ сказав: «Ніколи знову».

А тепер, кажу, уявіть собі Росію після свого власного «травня 45-го».

Росію покорену. Не обов’язково з містами, зрівняними із землею, але покорену політично й морально.

Росію, розділену на зони впливу — так само, як колись Німеччину розділили союзники.

Росію, де різні народи, роками пригнічені імперією, отримують право на власний голос і власну свободу.

Росію, яка перестає бути загрозою для світу, тому що хтось нарешті сказав: «Досить».

Мої співбрати замовкають. Дехто дивується. Дехто киває. Дехто не розуміє, як можна бажати «добра» тим, хто приніс стільки болю.

А я знаю одне:

Без справедливого миру не буде миру.

Без правди не буде свободи.

Без руйнування старих імперських міфів — не буде нового майбутнього.

І поки за столом сперечаються про Трампа, НАТО, про «що було б, якби…», я думаю про єдине:

Щоб більше ніде на світі не було Бучі.

Ніколи.

Джерело: Vyacheslav Okun SJ