Коли віра стає тривогою, або я боюся Бога більше ніж довіряю Йому….

Я все частіше зустрічаю людей, які не втратили віру, а втратили спокій у ній.

Людей, які моляться багато — але без миру. Які щиро хочуть бути з Богом — але живуть у постійній напрузі. Які не довіряють Йому — бо бояться.
І тоді постає болюче запитання: це ще віра — чи вже тривога, замаскована під духовність?

Психологічно це дуже впізнаваний стан.
Коли внутрішня система безпеки порушена, людина живе в режимі постійної загрози. Тіло напружене. Думки крутяться по колу. З’являється страх «зробити не так», «сказати не те», «помолитись недостатньо щиро».

Духовно ж це часто виглядає як життя перед Богом, Якого треба не зустріти, а втримати. Якого потрібно постійно заспокоювати, задобрювати, не розгнівити.

Тут дуже важливо зробити одне розрізнення.
Страх Божий — не те саме, що страх перед Богом.
Страх Божий, про який говорить Святе Письмо — це не тремтіння, не паніка, не втеча. Це благоговіння. Довіра. Відкритість. Це стан, у якому серце не стискається, а розкривається.
Страх перед Богом — інший. Він народжується не з віри, а з викривленого образу Бога.

Коли Бог стає суворим наглядачем.
Коли Його воля сприймається як постійна загроза. Коли любов потрібно заслужити.
Саме тут часто формується те, що в психології називають релігійною тривогою або духовним компонентом ОКР. Коли молитва перестає бути зустріччю і стає ритуалом контролю.
Коли сповідь не зцілює, а лише тимчасово знижує напругу.
Коли провина живе довше, ніж досвід прощення.

І знаєте, що мене в цьому найбільше болить?
У центрі цієї історії майже завжди стоїть не Ісус.
Бо Ісус у Євангелії не загострює тривогу.
Він її знімає.

Він не ускладнює шлях до Бога — Він ним стає.
Він не питає: «Чому ти знову не дотягнув?»
Він питає: «Чого ти хочеш, щоб Я зробив тобі?»
Це питання можливе лише там, де є безпека. Де людину не ламають, а слухають. Де віра перестає бути іспитом і стає стосунком.

Мені здається, що шлях зцілення для багатьох починається не з більшої кількості молитов і не з жорсткішої дисципліни. А з дуже тихого, але чесного запитання до себе: якого Бога я насправді боюся — і чи це Той, кого явив Ісус?
Можливо, Бог набагато ближчий, ніж нам здається.
І набагато лагідніший, ніж ми звикли думати.
І, можливо, віра починає зцілювати тоді,
коли в ній з’являється не більше страху, а більше довіри.

Отець Олег Здреник