Притча про Сіяча — школа надії

Кожне записане слово в Євангелії має значення. Воно з’явилося не випадково. Притчу про Сіяча передають троє євангелістів. У Марка це четвертий розділ, у Матея тринадцятий, у Луки восьмий. Один автор подає акценти так, інший інакше. У Матея та Марка добре зерно дає плід у тридцять, у шістдесят і у сто крат, у Луки лише у сто. Цікаво звернути увагу на іншу деталь. Лука її не називає, зате Матей фіксує, що Ісус вийшов з дому і сів біля озера. Ніби між рядками постає сцена з галілейського рибальського поселення, де Ісус виростав, купався, дивився на світанки і заходи, немов пускав камінці по воді та рахував відбиви. Натомість Матей не конкретизує берег, де відбувається ця, не називає камінь, на який сідає Учитель, не згадує шум хвиль. Тиша довкола слів майже відчутна. Я думаю, саме в цій тиші визріває думка, початком якої є любов. Ісус як справжня людина, вчився говорити і думати, аналізувати і промовляти, переконувати і тримати увагу. Його проповіді та притчі народжуються як повільна і уважна праця, подібна до того, як людина заздалегідь перебирає зерно, готує поле, приглядається до неба і до землі. Притча, що говорить про слово, парадоксально говорить і про любов, бо вони подібні за природою. І слово, і любов не діють автоматично. Їм потрібне приготування.

Можна уявити собі той ранок, коли Христос сідає біля озера, молиться і, здається, приглядається до людей, що поволі збираються навколо, готуючи слово для тих, кого любить. Його любов не зводиться лише до великого дару життя, хоч саме це є вершиною. Вона щодня визріває в праці та приготуванні, у годинах і тижнях роздумів , у молитві на самоті чи в синагозі, у дрібних жестах і простих словах, у сірій буденності домашніх турбот, у ритмі родинних свят, у маленьких поразках і перемогах. Перед його очима постають не абстрактні слухачі, а люди з конкретними історіями. В одних очі блистять, але пам’ять коротка. В інших серце тепле, однак ґрунт неглибокий. У третіх руки повні щоденних колючок, що душать будь-який паросток. Є і добра земля, проте навіть вона потребує часу і праці. Учитель ніби знаходить образи, здатні відкрити серця цих людей для правди. Сіяч виходить сіяти, щоби доторкнутися до кожної ділянки землі, навіть до тієї, що ховається під пилом тривог.

Ця сцена, начебто невелика, привідкриває щось нове про Євангеліє і про Ісуса. Любов часто зводять до відчуття, настрою, симпатії, які нібито вирішують усе самі собою. Любов може гріти і приносити радість, проте живе вона інакше. Любов готується. Там, де хтось уважно пам’ятає, що кохана людина розповідала минулого тижня. Там, де завчасно придбана дрібниця стає відповіддю на невимовлене бажання. Там, де у переповненому календарі з’являється місце для зустрічі та розмови. Там, де слова добираються не для ефекту, а для зцілення. Це приготування майже невидиме, проте вирішальне для доброго врожаю.

Притча про Сіяча є знандто чесною і тверезою. Вона не обіцяє, що одного прекрасного зернятка досить, щоби змінити все. Вона називає шлях, камінь, терня, птахів і колючки. Вона визнає невдачі, які трапляються навіть тоді, коли Сіяч щедрий. Любов переживає те саме. Можна сказати людині найтепліші слова і все одно побачити, як вони всихають, бо падають на поганий ґрунт. Можна зробити все правильно і все одно відчути, як буденні клопоти забирають кисень. Притча не романтизує життя. Вона пропонує інше. Працювати з ґрунтом. Помічати, де стежка стала надто наїждженою від постійних виправдань, і пом’якшувати її добротою. Пильнувати, де камінь образ не дозволяє кореням піти глибше, і терпляче прибирати його щирими розмовами, де замість спору та криків є слухання. Розрізняти, де терня турбот просить не ще одного слова, а конкретної допомоги. У цих діях уже присутній урожай.

Любов, здається, потребує ретельного приготування. Вона складається з малих щоденних вправ, з невидимих нотаток у щоденнику, із запитань, поставлених тихо, ще до розмови. Таке приготування робить любов справді правдивою. Євангелист додає пояснення притчі. Воно виглядає самозрозумілим. Слово може бути заглушене, може бути вкрадене, може не пустити кореня. Натомість фінальна фраза про добру землю звучить як запрошення до терпеливості. До процесу. Плід з’являється з часом. Потрібно чекати. Витривалості також треба вчитися. Саме вона перетворює випадковий намір на звичку, а звичку на стиль життя. Любов, що готується, не шукає швидкого ефекту. Вона живе тривалим часом і не боїться повільних людей і повільних процесів.

Притча про Сіяча ніби стає школою надії. Зерно мале, ґрунт різний, результат не гарантований. У кожному русі руки, що кидає зерно, чути довіру. Сіяч не боїться кидати і розсівати. Він уміє чекати. Щедра любов не залежить від миттєвого результату. Вона триває як процес. Надія підкріплює любов, а любов підсилює надію. Так постає коло, у якому серце не виснажується і не твердне.

Сіяч виходить. Знову і знову занурює руку в торбину, закинуту через плече, бере жменю зерна і кидає її на ґрунт. І зерно летить у повітрі, щоби знайти землю, яка колись відповість життям. А він чекає. Він уміє чекати.

Мюнхен, 2.11.2025

Vyacheslav Okun SJ