Страсна п'ятниця

Бог помер. Помер несправедливо, жахливо і ганебно. Віддав себе цілковито. До останньої краплі крові, до останнього втомленого подиху.

Упродовж свого життя Він ділився словом, проповідуючи про Царство Боже; ділився своєю увагою, особливо до відкинутих, маргіналізованих і таврованих; ділився своєю присутністю, увіходячи у будинки Лазаря, Закхея, Петра чи сотника; ділився своєю силою, творячи нечувані досі оздоровлення і чуда. Він ділився усім. Врешті, на Тайній вечері напередодні Пасхи взяв хліб і вино у Свої руки і віддав Свої Тіло і Кров. Зі словами «Звершилося» на хресті віддав і Своє життя.

Бог віддався у руки свого творіння. Того творіння, для якого виплекав Едемський сад гармонії і затишку. Того творіння, яке мало чим від ангелів меншим учинив. Того творіння, якому довірив порати і обробляти усю землю. Того творіння, яке полюбив до кінця.

З любові прийшов на цю землю і став одним з нас: народився від жінки, виростав у сімʼї, ходив у паломництва до Єрусалиму, дружив з людьми, відзначав свята, усміхався, плакав, гнівався і виявляв безмірне милосердя. Вмив ноги своїм учням і тим самим показав, що значить служити. Вирушив до дому митника Закхея, щоби розділити з ним трапезу і показати, що значить радіти. Врятував від засудження і смерті жінку, спійману на перелюбі, і показав, що значить прощати. Врешті, взяв хрест на свої скривавлені від попередніх тортур плечі і виніс на Голгофу, простягнув руки і віддав їх для прибиття цвяхами до хреста і показав, що значить любити.

Тепер стоїш безмовно перед Його гробом. З певним розчаруванням та сумнівами, з деяким відчаєм і безліччю «чому?» З пустотою вдивляєшся у цю темряву, у це нерухоме тіло, углиб найбільш суттєвої істини про себе і про Нього. Саме так виглядає любов. Любов, яка перемагає страх, перемагає гріх, зло і саму смерть.

У цій тиші, яка пронизує усе дотеперішнє життя, оголює твій страх і вразливість, ти раптом починаєш розуміти: це ще не кінець. Це — межа. Межа, за якою людське слово вже не може пояснити, а лише чекати.

І ця тиша сьогодні має імена.

Це тиша Маріуполя — зруйнованого, але не зламаного. Це тиша Бучі і Бородянки — де смерть була такою жорстокою і такою несправедливою. Це тиша Ягідного — де люди в темряві вчилися знову дихати і чекати світла.

Це тиша полону — де принижене людське тіло і зранена гідність. Тиша матерів і батьків, які шукають своїх дітей. Тиша дітей, вирваних зі своїх домівок, і родин, розірваних відстанню і болем.

І в цій тиші — Він.
Не десь далеко. Не поза стражданням. А в самому його серці.

У розіп’ятому тілі.
У зламаному диханні.
У крику, який, здається, ніхто не чує.

Бо любов, яку ти бачиш перед собою, не зупиняється на смерті. Вона входить у Маріуполь. Вона лежить у могилах Бучі. Вона проходить крізь підвали Ягідного. Вона розділяє біль кожної втрати — до кінця.

І саме тому ця тиша — не порожнеча.
Вона вагітна надією.

Бо Бог, Який входить у найглибшу темряву, не залишається в ній.

Ще мить — і камінь буде відвалений. Ще мить - і світло пробʼється крізь могильний морок.

Зображення: взято з інтернет-ресурсу "Pinterest".

Отець Іван Вихор