Василь Стус. Поки ми тут — усе буде гаразд

Сьогодні в Києві я побував на виставці
«Василь Стус. Поки ми тут — усе буде гаразд».

Вийшов із неї з відчуттям, яке важко сплутати з чимось іншим:
тихої гордості й глибокої внутрішньої радості за те, що я — українець.
Я довго розглядав експонати: листи, кагебістські протоколи допитів, рукописи з віршами, писані в умовах, де людину намагалися звести до функції, а не особистості. І раз по раз ловив себе на простому, але дуже чесному запитанні:
що такого зробив Стус? ким він був? у чому його особливість?
Моя відповідь сьогодні така:
найбільша цінність Василя Стуса — це вірність.
Вірність своїм принципам.
Вірність правді.
Вірність совісті.

Він не торгувався з нею.
Не шукав компромісів там, де компроміс означав би зраду себе.
Його можна було ув’язнити, ізолювати, фізично зламати — але його духу не вдалося похитнути нікому.
У протоколах слідства суха, майже бездушна мова:
«антирадянська агітація», «неблагонадійний», «не піддається перевихованню».
А між рядками — страх системи перед людиною, яка не зрадила себе.
Стус сам про це сказав краще за всіх:
«Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест…»
Ці рядки — не поезія для цитат.

Це життєва позиція, вистраждана і оплачена до кінця.
Та, мабуть, найбільшою радістю цього дня для мене було інше.
Я спостерігав за своєю донечкою. Саме вона, до речі, мене туди й привела.
Я бачив, як молода українська дівчинка уважно вчитується в ці протоколи, вдивляється в глибокий, зосереджений погляд Стуса на фотографіях, мовчить — і думає. А вчора ми до пізньої ночі говорили про Стуса, про шістдесятників, про ціну свободи і відповідальність за слово. Я навіть пообіцяв їй познайомити її з Myroslav Marynovych, щоб мої діти не тільки з книжок чи світлин, знали про мужніх українців, а з живого прикладу людини котра не відреклась своєї ідентичності, вистояла та несе далі це горде імʼя сина Українського народу.
Усвідомлювати, що підростає покоління ідеологічних людей, які шукають не вигоди, а сенсу; не комфорту, а правди; не кумирів, а незламних постатей — це неймовірне внутрішнє відчуття.

Це дає надію.
Це дає спокій.
Це підтверджує назву виставки: поки ми тут — усе буде гаразд.
Дякую тобі, доню, за вчорашню глибоку розмову і за сьогоднішні відвідини пам’яті Василя Стуса, впевнений, він ралий був тебе бачити.
А нам усім — варто ще раз нагадати собі:
українець — це не лише про мову й прапор.
Це про непорушність принципів.
Про вірність совісті.
Про здатність не зрадити себе — навіть тоді, коли за це доводиться платити високу ціну.

Отець Олег Здреник