Відкрий очі і серце, не будь козлом!

Неділя мʼясопусна 
(Мт 25:31-46)

Коли я питаю людей «де Бог?», то часто чую у відповідь, що люди звикли шукати Його там, де звикли шукати «вічність», «постійність», «красу» і «силу»: у великих подіях, у гарних літургіях, у архаїчних жестах та символах, у виважених богословських формулах, у свічках перед іконами у золотих хрестах. Його Славу легко уявити, але чомусь ще легше помилитися з власними очікуваннями. Водночас Євангеліє м’ясопусної неділі говорить про щось зовсім інше. Матей не стільки додає ще один моральний імператив до списку катехизмових приписів та церковних правил, скільки переставляє самі акценти Божої присутності, так що пошук Всевишнього вже не нагадує паломництво до відпустових місць та брам милосердя, а пропонує подивитися іншими очима на рутину, в якій ми живемо, на щоденні, тілесні і часто неприємні та незручні фрагменти реальності, де Творець Всесвіту, виявляється, уже є і чекає, аби Його не переплутали з бутафорною абстракцією.

Матей розпочинає сцену словами, у стилі апокаліптичного прологу: «коли ж прийде Син Людський у славі (ἐν τῇ δόξῃ)…». У читача майже автоматично перед очима повстає очікування небесної величі, судової зали космічного масштабу, блискавиць. Однак цей текст (як уважно наголошують Дейвіс і Еллісон) не є «додатком про добрі справи», а більше пасує до драматичної кульмінації, де все богослов’я першого Євангелія збирається в одну тему про пошук та локалізацію Божої присутності: δόξα (слава) тут звучить відлунням старозавітного kābôd (досліно: «щось важке», «що має вагу», «щільність» Божої реальності), яка не дозволяє людині сховатися у своїй байдужості, в самооправданні, в ритуальній охайності, і в цій «вазі» є щось майже фізичне, наче реальність стає важчою, коли Бог стає близько, так що неможливо пройти повз і зробити вигляд, що нічого не сталося.

Парадокс у тому, що ця вага не «осідає» на престолі десь далеко, вона не залишається в сфері естетичного захоплення або сакральної дистанції, натомість Матей вписує її у шість сцен-ситуацій, які повторюються у цьому уривку наче мнемонічна формула, що має вкарбуватися в пам’ять: голод, спрага, чужинство, нагота, хвороба, в’язниця. Якщо читати уважно, то повторюваність тут працює як ритм, що ставить виклик перед сумлінням, бо текст немовби допомагає розпізнавати Божу присутність не через піднесені слова, а через конкретні ситуації людської крихкості, де все вирішується у конкретних вчинках милосердя, у словах, що підтримують, у рішеннях конкретної щоденної помочі, в руках, що обіймають, у дверях, які відчиняються.
Окрім цього, Матей говорить приховано про старозавітніх ‘anāwîm (навіть якщо саме слово не звучить) – принижених, беззахисних, тих, кому нема на що спертися, окрім Бога. Матей називає їх «найменшими» (elachistoi), і ця «малість», «незначущість» (а радше соціальна невидимість) описує існування тих, кого легко не помітити, легко пропустити, легко раціоналізувати, легко назвати не-моєю-відповідальністю, і саме там де людина стає непомітною, Христос промовляє фразу, яка перевертає логіку сакрального простору: «МЕНІ зробили… МЕНІ не зробили».

Тут я щоразу зупиняюся, бо цей текст насправді незручний. Він витягує читача з релігійної самодостатності: він не каже «служи бідним, бо це правильно», він говорить про те, що «служачи бідному, ти торкаєшся МЕНЕ», і тим самим переносить теофанію (Бого-явлення) з особливих місць у місця, які ми звикли оминати, бо вони незручні, неблискучі, неінстаграмні, і часто просто важкі. Бог там, де, за нашими звичками, Його бути «не повинно», і якщо ми Його там не бачимо, то це не тому, що Він взагалі відсутній, а тому, що ми, можливо, і наміренно дивимося повз.

Є ще одна деталь, яка, на мою думку, робить цю притчу текстом для перевірки духовного зору: і праведники, і ті, кому виноситься вирок, ставлять те саме запитання «коли ми бачили Тебе?», і саме ця симетрія руйнує логіку заслуг, де людина збирає собі бали тут на землі за благочестя і добрі вчинки (бо Бог за добро нагороджує). Ті, кого Христос називає благословенними, не мають внутрішнього наративу «я послужив Христу, отже заслужив», вони навіть не усвідомлюють, що стояли так близько до тайни, бо їхня любов уже стала способом існування, а не проєктом. Думаю, в цьому є тонка, але радикальна надія: Бог ніколи не вимагає від нас театру, Він формує серце так, щоб добро стало природним, майже «органічним», як дихання, як кліпання очима, як ковтання і ходіння.

А що тоді з «вічним покаранням» і «вічним вогнем»? Матей не прикрашає наслідків НЕзауваження Бога у ближньому, і все ж деякі коментатори (зокрема R. T. France) застерігають від механічного уявлення нескінченної тортури, наголошуючи, що біблійна метафорика вогню часто означає радше остаточність і незворотність наслідку, а не «вічність процесу». І навіть якщо не приймати саме таку інтерпретацію, то все ж текст не наголошує на тому, що Бог «насолоджується карою», а говорить про те, що людина може так довго звикнути не бачити іншого, що врешті-решт втрачає здатність бачити Іншого (тобто Бога), бо Бог, як показує Матей, обирає бути впізнаваним саме там, де ми найчастіше відвертаємося.

І ось тут, на порозі Великого посту, я би ризикнув прочитати цей текст у наступному ключі: якщо Мт 25 пропонує розгадку на питання «де Бог?», то піст починається не з календаря обмежень, а з переналаштування мого погляду, з відмови від спокуси шукати славу лише у висоті, і з спроби розпізнавати kābôd (Славу) Божої присутності у буденності людського існування, у жінках та чоловіках, старших та дітях, у позбавлених голосу, у тих, що стоять поруч, часто мовчки і без прав. 

Бо прогавити Його легше легкого, і можна просто залишитися зі здивуванням праведників і засуджених, перепитучи: «коли ми бачили Тебе, Господи?»
08.02.2026, Мюнхен

P.S. Для тих, хто любить читати більше: 

- DAVIES, W. D. – ALLISON, D. C., JR., A critical and exegetical commentary on the Gospel according to Saint Matthew (International Critical Commentary; London; New York 2004) III, 416-433.
- KEENER, C. S., The Gospel of Matthew: A Socio-Rhetorical Commentary (Grand Rapids, MI; Cambridge, U.K. 2009) 602-606.
- FRANCE, R. T., The Gospel of Matthew (The New International Commentary on the New Testament; Grand Rapids, MI 2007) 957-967.

Vyacheslav Okun SJ