Християнський ОКР, чи коли віра починає боліти

Християнський ОКР, чи коли віра починає боліти.

Є теми, до яких я підходжу з особливою обережністю.

Бо вони — на межі світла і тіні.

Бо торкаються самого серця того, що для людини святе.

І одна з таких тем це та, котру я б охрестив як «християнський ОКР».

Я зустрічав це у сповідальниці.

У кабінеті психотерапевта.

У власних роздумах і у молитвах поруч з людьми, які дуже щиро хочуть Бога… але їхня щирість інколи перетворюється на втомлену тривогу.

Це виглядає приблизно так:

— коли людина боїться, що не так перехрестилася

— коли молитву повторює не тому, що хоче говорити з Богом, а тому що так треба, так має бути або «раптом було щось негідного , нещирого, неправильного»

— коли замість свободи з’являється контроль

— коли совість перестає бути тихим внутрішнім голосом, а стає вимогливим суддею (про це ми вже рощважали в одному із дописів вище)

— коли кожна думка оцінюється як «грішна», кожний порух — як «загроза відпасти», кожний сумнів — як «недостатня віра» чи «невідповідність до ідеалу»

І знаєте, що найбільше ранить?

Не те, що людина страждає через це,

А те, що вона вважає, ніби Бог хоче, щоб вона так страждала.

Від цього всередині завмирає щось дуже живе.

⸻

Коли я думаю про цей стан, згадую слова Віктора Франкла — людини, якій вдалося побачити людську душу там, де вона мала зникнути. Він писав:

«Коли страх прагне контролю, він забирає в людини свободу; а свобода — це передусім внутрішній простір для відповідальності»

Іноді у «християнському ОКР» ми бачимо саме це:

людина хоче бути вірною Богові — але насправді бореться не з гріхом, а з тривогою, яку приймає за голос віри.

⸻

Мені дуже близькі слова св. Ісаака Сирійського:

«Бог не лякає людину, але лагідно приводить її до Себе»

Це одне з тих речень, які хочеться перечитати кілька разів.

Бо воно повертає щось дуже просте і дуже забуте:

страх — не шлях до Бога.

Страх може бути почуттям. Але не дороговказом.

⸻

Я не знаю, де саме ви зараз.

Може, ви впізнаєте себе у цих рядках.

Може, вам боляче від самої думки, що втома чи сумнів — «прояв слабкої віри».

Може, ви боїтеся, що Бог від вас очікує ідеальності, якої ніхто з нас не здатний дати.

Я не маю універсальних відповідей.

І не прагну вас переконувати.

Я лишень щиро ділюся тим, до чого прийшов у своїй дорозі віри й психотерапії:

Бог не ховається в наших ритуалах. Бог живе в нашій правді.

У тому місці, де ми чесно визнаємо:

«Господи, я не ідеальний. Але я хочу бути з Тобою справжнім, я хочу бути з тобою».

Іноді цей крок — найважчий.

Іноді він і є тим місцем, де ОКР починає втрачати владу над душею.

Бо віра — це не контроль.

Віра — це стосунок.

І Бог приходить не туди, де все правильно, а туди, де все чесно.

Отець Олег Здреник