Напередодні показу фільму про життя за колючим дротом “Небо над головами” ділимось розмовою із режисером Василем Возняком. Про те, як виникла стрічка, що привело режисера до волонтерства у в’язниці, про враження про “інший світ” і те, що ж насправді означає назва “Небо над головами” читайте далі.
Василю, як розпочався твій шлях у кінематографі?
Я поки не дуже впевнений, що те, чим я займався, можна назвати кінематографом. Фільм «Небо над головами» – це найкраще, що я зробив до сьогодні. Бо документальне кіно дуже відрізняється від, наприклад, репортажу, воно глибше у своїй суті, у ньому важливе – людина і якщо пощастить – метафора, якщо режисеру вдається створити метафоричний вимір якихось деталей чи цілого фільму.
Важко назвати себе режисером, коли ти лише-но зняв стрічку, навіть не схвальні відгуки на неї роблять твій фільм фільмом. У моєму розумінні кіно – це те, що здатне змінити на краще. Якщо після перегляду моєї стрічки бодай одна людина із залу змінить свою думку про той інший, в’язничний світ, тоді так – моє кіно справжнє.
Розкажи про історію свого волонтерства?
Ми не виправдовуємо поганих вчинків в’язнів, але як волонтери хочемо побачити в них людей. Ми не приходимо, щоб засуджувати. Тому краще і не знати, за що вони відбувають покарання.
Я не можу пояснити, чому я обрав саме такий спосіб допомагати іншим – волонтерити у в’язниці. Після того, як я переступив свій страх, зрозумів, що мені це подобається, що я можу поділитися з цими людьми тим, що маю – знаннями, вміннями. Я боявся, якщо чесно, коли мені запропонували спробувати стати волонтером у в’язниці. Я думав, що вони – страшні, а виявилось, що вони непрості, зранені хибними виборами, поганими компаніями.
Василь разом із Богданом, героєм фільму
Чи стають волонтери друзями, альтернативою поганого товариства?
Це швидше ідеалістична ціль, бо передбачає тривале і регулярне спілкування. Мені вдалося налагодити стосунки з кількома людьми і саме тому, що я працював над фільмом. Це тривало два роки і наші зустрічі були досить частими.
Насправді здобути довіру навіть однієї людини – це досить складно. Справжнім здобутком також є налагоджена співпраця із працівниками пенітенціарних установ. Стараннями о. Констянтина Пантелея зараз для них навіть відбуваються прощі до відпустових місць. І це дуже важливо, оскільки людям, які працюють у цій сфері, також дуже і дуже непросто.
Як же ж виникла ідея створення стрічки “Небо над головами?”
Первинно цей фільм зовсім не задумувався таким, яким вийшов. Це мав бути ролик про волонтерів, які відвідують ув’язнених. А я так безвідповідально до цього поставився… бо мені хотілось показати якусь конкретну історію, історію Богдана.
Я одразу зрозумів, що це буде глибше, ніж просто історія про волонтерів. Мені цікаво було показати історію людини, а саме Богдана – неважливо за що, де і скільки він сидів, цікаво, які в нього відносини з іншими, чи чекають його на волі.
Кадр із фільму
Було багато назнятого: спочатку була версія тривалістю годину двадцять хвилин. Зараз фільм триває вісімнадцять хвилин. Всі матеріали, гадаю, згодом сформують якийсь сюжет. Але у цьому фільмі я залишив лише тих, хто добре знав Богдана. Отож у фільмі сам Богдан, його мати, сестра, працівниця Оля і дівчина. Це люди, які знали Богдана, сприйняли його таким, яким він є, хоча й були до нього строгі, критичні.
Для мене важливо було показати історію конкретної людини.
Яка Ти сам оцінюєш свій фільм?
Як я ставлюсь до свого кіно? Режисер не робить одразу геніального фільму, я трішки побоююсь, що хтось може сказати: та який це фільм, який ти режисер. Однак я впевнений, що мій фільм розбиває стереотипи про життя в несвободі. Так, я не жив там, не працював, але все-таки побачив той світ зсередини і намагався його показати правдиво.
Як зародилась назва стрічки?
Я не знав, якою мати бути назва. Але хотів, щоби у фільмі звучала авторська музика. Я запитав свого друга Івана Сюська, з яким разом навчалися в УКУ, чи не хотів би він написати щось. Натомість Іван запропонував мені послухати те, що у нього було. От я почув приспів однієї пісні, який і починався «Небо над головами». Це мене дуже зачепило. І хоч контекст цього твору спершу був романтичний, про стосунки хлопця й дівчини, я побоювався, що вона не підійде, однак, як мені здається, все вийшло чудово.
Ми вирішили записати пісню, шукали скрипальку, знайшли завдяки Анні Гаваль студію і записали. Напередодні показів ми її оприлюднимо. Треба віддати належне талановитому Іванові Сюськові. Він написав цю пісню і, власне, від неї і пішла назва.
Фото із презентації у Львові
Чи можна і варто сприймати назву пісні як метафору?
Назва насправді метафорична. Небо є над головами усіх і для неба – ми всі однакові, всі робимо помилки. Інше питання – наскільки хочемо виправлятись.
Також ми повинні нести часточку неба тим, хто у несвободі. Ми можемо нести цукерки і яблука на Спаса, але те, чого вони потребують, – це ковтка свіжого повітря, живого стосунку, щоби їх називали на ім’я. Бо дуже часто в тому середовищі ув’язнені не можуть довіряти нікому. Завдання волонтерів – допомогти їм відкритися.
Для мене мій фільм – історія цінна і важлива, він є знаком дружби із головним героєм. Іноді не так важливі результати, як те, що з’являється в процесі створення фільму. Це, сподіваюсь, далеко не останній мій фільм, це швидше старт.
Було справжнім подарунком, коли після показу фільму у Києві до мене підійшла дівчинка і спитала: «Це Ваш фільм? Мені дуже сподобалось». І тоді мені так захотілось її обійняти. Діти не вміють лукавити, і це неймовірні відчуття. Або інший, досить приватний, але дуже показовий епізод, коли я зустрівся із начальником колонії, в якій знімав фільм. Я думав чомусь, що йому кіно сподобалось. Однак перше, що він запитав мене: “Навіщо ти зазняв той брудний паркан?”Це питання мене ошелешило, але водночас відкрило ще одну метафору. Звісно, начальник переживав навіть про зовнішній вигляд стіни, яку хтось порозмальовував і понаклеював оголошення. І більшість перехожих бачать саме цю непривабливу стіну. Але хто намагався заглянути туди, дізнатись, а що там, за нею?
Розмовляла Тетяна Трачук
