Ніколи раніше не бувало, щоб лише кілька слів не давали мені спокою.
Уві сні я сидів на балконі перед суддівським престолом Бога. Дві дивовижні істоти тягнули людини до трону. Він схилився від жаху. Всі тремтіли в той час, як Всемогутній оголосив йому вирок. Коли могутні істоти повели тремтячого чоловіка, я побачив його обличчя — обличчя, яке мені було добре знайоме.
Я виріс поруч із цим хлопцем. Ми займалися разом спортом, ходили разом до школи, були друзями в цьому, земному житті. Однак зараз він стояв тут, на самоті перед смертю. Він дивився на мене з невимовним жахом. Все, що він міг мені сказати, коли його забирали, голосом, який я не в змозі забути, було: «Ти знав?».
Ці два слова тремтячим голосом містили в собі і питання, і звинувачення.
Ми знаємо
Недавнє дослідження свідчить, що майже половина мілленіалів-християн вважає, що недоречно ділитися своєю вірою з близькими друзями і членами сім’ї, що мають інші переконання. В середньому, у кожного з цієї категорії людей було по чотири близьких людини, невіруючих у Бога, — чотири вічні душі — які ніколи не почують від них Євангелія. Це страшно! «Як же призиватимуть того, в кого не увірували? Як увірують у того, що його не чули? А як почують без проповідника?»(Римлян 10:14). Неймовірно, але вічне життя людських душ, із Богом, залежить від сприяння людських голосів. Голосів, які все частіше і частіше не будуть нічого говорити.
Але як щодо решти з нас? Як багато людей у нашому житті — якби вони постали перед Богом сьогодні ввечері — могли б задати нам те ж питання? Ми розмовляли з ними тисячі разів, провели незліченні годинник в їх присутності, сміялися, посміхалися і плакали разом із ними, допускали, щоб вони називали нас друзями — і, тим не менше, — так і не підійшли до того, щоб ризикнути цими взаєминами і поговорити на тему гріха, вічності, Христа і пекла.
Ми знаємо, що вони мертві за своїми провинами й гріхами «І ви були мертві вашими провинами й гріхами,в яких ви колись звичаєм цього світу жили, згідно з владою князя повітря, духа, що діє тепер у синах бунту. Між тими і ми всі колись жили в наших похотях тілесних, виконуючи примхи тіла і природних нахилів, і були ми з природи дітьми гніву, як і інші» (Ефесян 2: 1-3). Ми знаємо, що їх добрі вчинки щодо нас не можуть їх врятувати «Бо ніхто не оправдається перед ним ділами закону: законом бо гріх пізнається» (Римлян 3:20). Ми знаємо, що вони вже в тюремній камері для засуджених: «Хто вірує в нього, не буде засуджений, хто ж не вірує, – той уже засуджений, бо не увірував в ім’я Єдинородного Сина Божого» (Йоана 3:18). Ми знаємо, що вони мандрують широкими шляхами, і, якщо цьому не перешкодити, будуть стрімко вкинуті в пекло: «І підуть ті на вічну кару, а праведники – на життя вічне» (Матея 25:46). Місце плачу і скреготу зубів. Місце темряви зовнішньої. Місце, де дим їх мук підніматиметься вічно в присутності всемогутнього Агнця: «Дим мучення їхнього на віки вічні здіймається, і не мають спочинку вдень і вночі ті, що поклоняються звірові і образові його, і якщо хто приймає клейно імени його.» Тут є терпіння святих, які додержують заповідей Божих і віри в Ісуса.» (Одкровення 14: 10-11). «І тоді ніхто не втече» (1 Солунян 5: 3). Ми знаємо.
Ми нічого не говоримо
Більш того, ми знаємо, хто може їх врятувати. Ми знаємо єдине ім’я, дане людям, яким вони можуть врятуватися: «І нема ні в кому іншому спасіння, бо й імени немає іншого під небом, що було дане людям, яким ми маємо спастися» (Діяння 4:12). Ми знаємо єдиний Шлях, Істину і Життя: «Ісус до нього: «Я – путь, істина і життя! Ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене» (Йоана 14: 6). Ми знаємо єдиного посередника між Богом і людьми: «Один бо Бог, один також і посередник між Богом та людьми – чоловік Христос Ісус» (1 Тимотея 2: 5). Ми знаємо Агнця Божого, який забирає наші гріхи. Ми знаємо силу Євангелія для порятунку. Ми знаємо, що серце нашого Бога радіє, коли рятує, і зовсім не отримує задоволення від смерті нечестивців: «Скажи їм: Клянусь, як от живу я, – слово Господа Бога, – я не бажаю смерти грішника; бажаю, щоб він відвернувся від своєї поведінки і жив. Відверніться, відверніться від вашої лихої поведінки! Чому б вам умирати, доме Ізраїля?» (Єзекіїла 33:11). Ми знаємо, що викупна смерть Ісуса відкрила шлях до примирення, щоб у Нього було справжнє підставу пробачити найжахливіших з грішників. Ми знаємо, що Він посилає Свого Духа, щоб дати нове життя, нову радість, нову мету. Ми знаємо, що сенс життя — в примиренні з Богом. Ми знаємо.
Але чому ж тоді ми просто посміхаємося і махаємо їм услід — нашим улюбленим, нашій сім’ї, друзям, співробітникам і просто незнайомцям — у той час, як вони йдуть до того, щоб постати незахищеними перед гнівом Божим? Що ми говоримо їм про цю загрозу, про їх Бога, або про їх можливості стати Його дітьми в той час, як вони безвольно пливуть за течією річки назустріч своєму покаранню? Занадто часто ми не говоримо нічого.
Як християни вбивають душі
Я прокинувся від такого ж сну, як і той, що приснився Скруджу в «Різдвяній пісні», усвідомлюючи, що у мене є більше часу. Я міг попередити свого друга (і інших людей) і розповісти йому про розп’ятого Христа. Я міг відкинути в сторону всю цю дипломатичність, в якій так мало спільного з Ісусом, Його апостолами або святими за всю історію — людьми, які, наскільки це залежало від них, відмовлялися почути «Ти знав?». Я міг припинити сприяти сатані просто через страх перед людською тінню. Моєму другові зовсім не потрібно тихо сповзати до свого покарання.
І мені не потрібно допомагати рити йому могилу своїм мовчанням. Я міг уникнути деякої частини провини, про яку говорив Сперджен, коли називав небажання посланника Євангелія розповісти всю правду «вбивством душі».
Стривайте, пан хірургу, ви ж занадто тактовні для того, щоб сказати людині, що він хворий! Ви сподіваєтеся вилікувати хворих, не повідомляючи їм про хворобу? Отже, ви прикрашаєте дійсність. І що ж відбувається? Вони сміються над вами. Вони танцюють на краю своїх власних могил і, врешті-решт, вмирають. Ваша делікатність по суті є жорстокістю; ваші улесливі слова — отрута; а ви самі — вбивця. Чи будемо ми утримувати людей в світі ілюзій? Погрузимо їх у солодку дрімоту, від якої вони прокинуться вже в пеклі? Чи будемо ми сприяти своїми приємними речами те, щоб вони були засуджені на вічні муки? В ім’я Господа Бога, ні, не будемо.
Бог саме це і сказав Єзекіїля. «Як я скажу безбожникові: Ти помреш! – і ти його не попередиш і не говоритимеш, остерігаючи безбожника від лихої його дороги, щоб він жив, – то безбожник той умре в своїм грісі, я ж домагатись буду з твоїх рук його крови» (Єзекіїля 3: 18). Павло, могутній проповідник виправдання тільки через віру, застерігав щодо тієї ж самої провини мовчання: «Тому й свідкую перед вами нині, що я – чистий від крови всіх. Я бо не ухилявся вам об’явити всю волю Божу» (Діяння 20: 26-27) .
Я — співучасник?
Ми застерігаємо людей для того, щоб врятувати їм життя. Павло не дозволяв боязкому мови підводити свої «прекрасні ноги благовісника». Павло «Коли ж Павло почав говорити про справедливість, про здержливість та про майбутній суд, Фелікс, злякавшись, мовив: «Тепер іди собі! Як буду мати час, тебе покличу» (Діяння 24:25). Страх не догодити людям не контролював його — інакше він позбувся б права бути слугою Христа: «Хіба я отим запобігаю ласки у людей чи в Бога? Хіба намагаюся людям подобатися? Якби я ще й людям хотів подобатися, я не був би Христовим слугою» (Галатів 1:10).
У наш час ми не старозавітні пророки, і не новозавітні апостоли. Багато з нас навіть не священики або вчителя, які будуть «судимі строгіше»: «Нехай, мої брати, між вами не буде багато тих, які хочуть учителями стати, знаючи, що більший засуд приймемо» (Якова 3: 1). Але чи означає це, що ті, що залишилися з нас будуть судимі без будь-якої строгості? Хіба наші священики і вчителі не готують нас «до справи служіння» (Ефесян 4: 11-12)? Чи слід мені заспокоювати свою власну совість тим, що я просто запрошую інших відвідати церкву, сподіваючись, що одного разу вони, можливо, поступляться, прийдуть і там почують Євангеліє?
Мій священик не виріс поруч з моїми знайомими, не жив з ними по сусідству, не писав їм смски, не дивився футбол разом із ними і не сидів у них в гостях. Але це робив я. Аналогічно тому, як деякі з нас можуть жбурляти каміння в бік церков, які націлюються і адаптують свої служіння в першу чергу для невіруючих, це питання невблаганно повертається до вихідної точки: чи ухилявся я сам від того, щоб говорити сувору правду для того, щоб завоювати душі? Чи є моя делікатність безсердечністю? Моя лестощі — отрутою? Чи не співучасник я в убивстві душ?
Якщо не ти, то хто?
Нещодавно родина, з якою ми дружимо, мало не загинула. Вони пішли спати, не знаючи про те, що чадний газ почне наповнювати їх будинок. Вони б заснули тут на землі і прокинулися б перед Господом Богом, не встигнувши почути незручні слова неприємного послання. Ми, як датчики чадного газу, не можемо мовчати і дозволити заблукали душам заснути і опинитися в пеклі. Якщо вони упираються в своїй невірі, нехай вони загрожують нам кулаками, закривають вуха подушкою, крутяться, повертаються до нас спиною і тільки потім прокинуться перед Божим троном.
Якщо ми були невірні — там, де ряснів гріх догоди людям і байдужості, тим більше може буяти благодать. Покайтеся, Підведіться і більше не грішіть. Зберіть усю свою мужність і мчіть що є сили, щоб розповісти всім, що Господь гряде! Коли з’являється можливість щось сказати, розкажіть їм, що вони знаходяться під справедливим осудом. Скажіть їм, що вони повинні покаятися і вірити. Скажіть, що Ісус вже одного разу приходив. Скажіть, що Він поніс на собі Божий гнів за грішників. Скажіть їм, що Він воскрес із мертвих. Скажіть, що Він царює над народами по праву руку Отця. Скажіть їм, що вірою вони можуть жити. Скажіть, що вони можуть стати дітьми Божими.
Якщо ж ми, рід вибраний, царське священство, святий народ, люди, що належать Богу, залишені тут після свого звернення, щоб звіщати Божу досконалість (1 Петра 2: 9), що не розбудимо їх від їхнього смертоносного сну, тоді хто це зробить? Боже, позбав нас від слухання цих болісних слів: «Ти знав?».
