Сьогодні Церква здійснює літургійний спомин першого вселенського Собору в Нікеї 325 р. Як відомо, саме він (а відтак і Константинопольський Собор 381 р.) прийняв дуже важливий текст, який у стислій формі окреслює християнську віру – Символ віри. Цей текст виник не як науковий трактат, він “виріс” із хрещальної літургійної практики місцевих церков. Адже саме в контексті Хрещення кандидат виражав свою віру в простих словесних формулах. На початковому етапі існувала певна різноманітність символів віри. Кожна місцева церква у свій спосіб висловлювала основні постулати віри в Бога, Христа, Його спасенні діяння, Святого Духа, Церкву. Отці Соборів у Нікеї та Царгороді синтезували найважливіші вислови, конкретизували їх, уніфікували і уклали у чіткій послідовності. В результаті вийшов лаконічний текстовий шедевр – виклад життєво важливих для кожного християнина істин. Трохи пізніше, приблизно в 6 ст., Символ віри став невід’ємною частиною також і євхаристійної Літургії, і таким залишається до наших днів.
Текст Символу хоч і дуже стислий, зате насичений і містить цікаві таємниці, які стають доступними лише тоді, коли приглядаєшся до оригіналу.
Хочу поділитися декількома думками, які стали для мене важливим відкриттям, коли ми разом з Taras Tymo, Andrii Shkrabiuk, Василь Рудейко працювали над аналізом грецького тексту Символу і його перекладу на українську мову.
“Для чого?” – скажете ви. Справді, український текст Символу, який сьогодні використовує УГКЦ, загалом є влучним і якісним, однак три його моменти явно вимагають роз’яснення (а кажучи відверто – виправлення). Не знаю, чи коли-небудь офіційний текст Символу віри буде поправлений, однак, сподіваюся, що ці коментарі допоможуть вірним краще розкрити його зміст.
1. “Світло від світла, Бога істинного від Бога істинного, родженого, несотвореного, єдиносущного з Отцем, через Якого все сталося”.
Проблему створює саме закінчення фрази: «через Якого все сталося”, адже він наштовхує на думку про події історії спасіння, які «сталися» в певний історичний момент, – земне народження Сина Божого, Його хрещення в Йордані, розп’яття, воскресіння, вознесіння. А мова тут якраз не про це, а про ПОСТАННЯ всього сущого, тобто створення світу. Син Божий є посередником при сотворенні, через Якого Отець творить світ. Ним «все постало», все прийшло до буття. Тому кращий варіант був би – «через Якого все постало».
2. Друга заувага – суто мовного характеру, але не менш важлива. Вона стосується вислову: “Він задля нас людей і нашого ради спасіння зійшов із небес, і воплотився з Духа Святого і Марії Діви і стався чоловіком”. В українській мові ми ніколи не кажемо, що хтось «стався» кимось (напр.: «стався батьком»). Про випадок можна сказати, що він стався, але людина (чи Бог) – однозначно «став». Тому тут вирішення просте – “став чоловіком”.
3. Остання заувага – можливо найбільш дискусійна, однак дуже цікава. Вона була для мене найбільшою несподіванкою і справжнім відкриттям. (так, давні оригінальні тексти такі – вони вміють зачаровувати глибиною). Справа в тому, що ані в грецькому, ні в церковнословянському тексті не йде мова про «другий» прихід Христа, а про те, що Він «знову гряде», знову йде, знову приходить «судити живих і мертвих». Прихід Христа як нашого Спасителя, як Судді живих і мертвих – це таїнственна дійсність, яка ВЖЕ отримала свій початок і ЩЕ очікує свого остаточного сповнення. Якщо для когось такі роздуми виглядають надто абстрактними, то варто звернутися до Євангелія від Йоана, де в багатьох місцях Христос каже про час, який надходить, але він вже настав, про життя вічне, яке вже є доступне через віру, про суд, який вже нині настав для цього світу (Йо. 3, 18; 3, 35; 5, 24 ті ін. В книзі Одкровення така есхатологіна напруга висловлена ще виразніше: «Я – Альфа і Омега, початок і кінець, – говорить Господь Бог, хто єсть і хто був і хто приходить (точно те саме слово, яке вживає Символ віри!) Вседержитель (Одкр. 1,8).
Подібні вислови часто вживаються в інших літургійних текстах, зокрема в воскресних текстах Октоїха: «Із Архангелами оспіваймо Христове воскресіння, Він бо – Відкупитель і Спаситель душ наших, і в славі страшній та з могутньою силою знову гряде судити світ, який сотворив». (Стихира на «Господи, взиваю», неділя 2-го гласу на вечірні). Практично кожне велике свято в церковному календарі говорить про те, що Христос ПРИХОДИТЬ: “приходить Христос, щоб спасти людину, яку Він створив” (Різдво), приходить Христос, щоб омити гріх первозданного Адама (Богоявлення), Христос приходить до Храму (Стрітення), “Ось, Жених, приходить опівночі” (тропар утрені Великого тижня). Таких прикладів можна навести ще досить багато. Всі вони виражають віру Церкви в те, спасенний прихід Христа є динамічною подією, яка розгортається на полях історії і чекає свого звершення в майбутньому віці.
Фактично все літургійне життя Церкви, всі
свята, богослужіння і символи існують для того, аби донести до нас
свідомість, що Христос вже прийшов, і для віруючих в Нього Він є Тим,
Хто постійно гряде, йде. Тому в Символі віри виражається не стільки факт
другого приходу Христа, скільки таїнственна дійсність життя Церкви як
живої спільноти очікування приходу Христа.
Майже одночасно з оцим
відкриттям, мені попалася до рук чудова книга протестантського богослова
Ю. Бультмана “Пришестя Бога”, яка, на мою думку, чудово увиразнює і
підтверджує описане вище. Цитатою з неї і завершу:
«В Одкровенні 1, 4 сказано: “Благодать вам і мир від того, Хто єсть і Хто був і Хто приходить…”. Слід було б очікувати: “…і буде”, оскільки пристуність Бога у всіх трьох модусах часу є, згідно з грецьким уявленням, вираженням Його позачасової і одночасної вічності. Зевс був, Зевс є, Зевс буде: Зевс вічний. Боги живуть у вічній актуальності буття, перед їхніми очима однаково пристунє все, що було, є і буде. Однак в Біблії на місці майбутнього буття поставлене майбутнє руху. Лінеарне уявлення про час руйнується в третій частині фрази. Це має величезне значення для розуміння як Бога, так і часу. Боже майбутнє полягає не в тому, що Він буде таким, яким Він був і яким є зараз, а в тому, що Він рухається і приходить у світ. Боже буття – у пришесті, а не в становленні. Якби воно було у становленні, то воно було б і минущим. Але будучи Грядущим (ο ερχομενος), … Бог вже зараз освітлює світлом Свого есхатологічного пришестя і теперішнє, і минуле. А пришестя Його полягає у створенні Його вічного Царства і втіленні цього Царства в оновлене для цього творіння. З пришестям Бога приходить таке буття, котре більше не вмирає, і такий час, який більше не промине. Приходять вічне життя і вічний час. В есхатологічному пришесті Бог і час поєднані таким чином, що виникає необхідність мислити про Боже буття в світі по-есхатологічному, а майбутнє в часі розуміти по-богословськи».
