Я думаю, що тема щастя цікавить кожного з нас. І сьогодні я мав досвід, який привів мене до думки, над якою дуже часто застановляюся.Отже, у чому полягає щастя? Одні бачать щастя у грошах, інші – у маєтках, ще інші у славі – у інших цінностях. Але хочу з Вами поділитися таким простим рецептом щастя, який називається прощення.
Бо ніколи людина не буде щасливою, коли не вмітиме прощати. Можна навіть сказати, що прощення є рідною сестрою любові. Я ніколи не бачив людей, які люблять і не прощають, або прощають, але не люблять. Любов є завжди пов’язана із прощенням. Але одного разу, я був свідком ситуації, коли одна спільнота під дуже благими і богословськими намірами намагалася,або намагається поставити на місце одного свого члена спільноти. І якщо послухати аргументи членів цієї спільноти, то кожен є правий. Але точно за рішенням тієї спільноти лежить доля однієї людини,яка практично є безборонна. Та людина не є ангел, вона має свої немочі, як кожен з нас. Але мене здивувало, що люди, які мені здавалися людьми, сповненими милосердя і любові, уподібнюються до старозавітних євреїв, які Закон ставили понад людину. Закон мусить існувати, справедливість мусить існувати. Але коли у суспільстві, крім закону і справедливості бракує любові і прощення, то таке суспільство ризикує зникнути з лиця землі.
Я хочу пригадати Вам історію Римської імперії, яка базувалася на законі. Сьогодні Римське право викладають в університетах, однак ця імперія завалилася. У нашому суспільстві чомусь зараз шириться культура ненависті, непрощення. Брак прощення мене настільки вражає, що я деколи не маю слів, щоб комусь щось порадити. Цей брак прощення є у родинах: чоловік не може простити жінці, жінка – чоловікові. Діти – батькам, дехто – Богу, а остаточно виглядає, що всі є нещасні, бо їм бракує любові, бо кажуть, що їх ніхто не любить. Але любов – це не є тільки відчуття, це зусилля, яке тобі каже жити і йти вперед. І та людина, яка буде чутися люблена, не якій будуть смайлики слати, не якій будуть казати, що вона є любленою, бо багато зараз фраз таких є і вони поверхневі. Ніколи ми ту пустку внутрішню не заповнимо, коли не відчуємо, що Бог нас простив, що Бог нас любить.
Прощення – це не означає якась амнезія супроти минулого. Забути все, що було. Людина така є – вона не забуває, хіба тоді, коли наступає старість. Тоді приходить склероз – чудовий період,який абсолютно змиває все, що було перед тим без зусиль. Але не хотілося б, щоб у нас була амнезія. Я і сам у житті пережив ситуацію, коли не міг відпустити одну річ. У моїй спільноті. Але я зрозумів собі, що я загину інакше. Я просто себе знищу. І коли я ступав Святою Землею, то усвідомив, що ступаю Слідами Ісуса. І я собі сказав: “Раз ти ступаєш Слідами Ісуса, то маєш іти Слідами Його Науки, тобто простити”. Відпустити. Віддати у Руки Божі.
Коли ми говоримо про прощення, то найбільше треба відпустити самим собі. Бо люди, які не можуть простити самим собі, очолюють потім різні спільноти: християнські, монастирські, церковні, громадські, то роблять нещасною всю спільноту. Бо не маючи змоги собі простити, не можуть простити іншим. І це тоді страшна трагедія. Так може зруйнуватися добра християнська спільнота, коли провід, чи її члени не можуть пробачити: собі, Богу, іншим і то під дуже солідними богословськими аргументами.
Я просто хотів поділитися, що крок до щастя – це прощення. Нема часу витрачати життя на дрібниці, на ненависть, на заздрощі. Слухайте, життя є набагато прекрасніше. Воно має набагато ширші обрії. Прощаймо – це перший крок до щастя. Простім собі найперше, варто усвідомити, що Бог нам прощає. Коли ми навіть не розуміємо тих,чи інших Божих кроків у нашому житті. І найбільше простім ближньому. Який би той ближній не був. Навіть якщо той ближній нам не прощає, бо непрощення може зруйнувати найпрекрасніші проекти у житті. Воно може знівелювати усі досягнення людського життя, до яких людина стримить. Христос нам простив. І ми прощаємо.Наше суспільство потребує людей, які будуть прощати і вчити прощенню інших.
