Ділимось із вами чудовими думками волонтера у сфері пенітенціарного душпастирства, режисера фільму “Небо над головами” Василя Возняка про те, що нас, людей, робить людяними і більше…
Місяць тому вийшов з колонії для неповнолітніх хлопець. Той, що читав багато книжок. Невдовзі ми зустрілись. Ну і спілкуємося. А він розповідає.
– Ну нормально свобода, до неї швидко звикаєш, так ніби цих 5-ти років там і не було. Але не можу зрозуміти багатьох речей. Коли я відкрив інстаграм і побачив, які фото там виставляють дівчата… Цей світ явно котиться не туди…
Після цієї розмови минув певний час і з колонії для неповнолітніх вийшов ще один хлопець. Ми, волонтери, його особливо полюбили, під час відбування покарання він почав займатись спортом, ходити в тренажерний зал, займався вокалом, виступав на сцені під час відкритих подій, читав книжки. От він вийшов, ми зідзвонились, питаю: як тобі свобода?
– Це лише третій день, тому важко сформувати враження, треба стати на ноги, освоїтись. Але не можу зрозуміти наступного: чому всі люди такі сірі? Чому вони не посміхаються? Не є привітними… Які у них проблеми? Хай мені розкажуть. Якщо у тюрмі можна взяти себе в руки, опанувати і займатись саморозвитком, то чого їм не вистачає?
Я не мав що на це відповідати. Мої пояснення виглядали дуже незграбно. Бо всі ті речі, про які ми, волонтери, говорили з ними під час зустрічей у колоніях останній рік – про цінність родини, прощення, цінності, пріоритети, любов… – таке враження що цього немає навколо. Вони зрозуміли, як треба чинити, переосмислили минуле, довірились нам… але навколо дорослі роблять інакше. Дорослі, що не дотримуються закону, моралі, етики. Це демотивує. Збиває з пантелику. Ми, дорослі, маємо давати хороший приклад.
Чи хоча б просто не бути сумними.
Я інколи кажу (хоч ми рідко говоримо про Бога), що радість починається з примиренням з Богом – сповіддю, з’єднанням з Богом у святому Причасті. Бо відчуття чистого сумління, щирість, сміливость виглядати банальним чи незрозумілим, але справжнім і чесним перед самим собою – і робить нас радісними.
Те, що я хлопцям не кажу(або кажу вкрай рідко), так це те, внутрішню радість можна підтримувати кількома речами – відвідуванням Літургії щонедільно, читанням Святого Письма зранку/ввечері, молитвою на вервиці. Це перевірене, воно працює. Людину у Божій ласці нічого не може вивести з рівноваги.
Але є ще одне, що може додати нам радості, блиску в очах.
Це вдячність.
Про це пише клінічний психолог і професор психології Джордан Пітерсон у своїх “12-ти правилах життя”. Він пише наступне:
“Я раджу своїм пацієнтам хвалити себе та довколишніх за небайдужість і турботу про інших. Люди такі змучені обмеженнями Буття, що я дивуюсь, як вони ще примудряються чинити правильно і помічати когось, крім себе. Та все ж вони роблять так, аби ми мали вдома централізоване опалення, воду, електроенергію, вдосталь їжі. Ми навіть маємо змогу спостерігати за життям суспільства й природи. Усі ці складні механізми, що не дають нам змерзнути, померти від голоду чи спраги, можуть будь-якої миті вийти з ладу. Лише завдяки увазі кваліфікованих людей вони працюють як годинник. Дехто здається і занурюється в Пекло кривд і ненависті, але більшість цього не робить, попри свої страждання, розчарування, втрати і недоліки. І знову ж таки, це справжнє диво.”
Далі Пітерсон продовжує:
“Людство загалом і кожен окремий індивід заслуговує трохи співчуття за те, що мусить тягти на собі страшний тягар. За те, що страждає від власної вразливості, тиранії держави та безчинств природи. Жодна інша тварина не мусить жити в таких умовах. Щоб без проблем їх витримувати, треба бути Богом. Це співчуття має стати ліками від свідомої зневаги до себе, але не лише воно. Ненависть до себе та людства треба врівноважувати вдячністю за все те, що кожного дня роблять звичайні люди. Не кажучи вже про видатні досягнення”
У контексті сірості буття, напрямку куди котиться цей світ, мені видався цікавим фокус Пітерсона – вдячність за прості речі оточуючим людям.
Бажаю нам відваги до простих важливих речей. І бути добрим прикладом)
