Українська греко-католицька церква цього року відзначає 30 – ту річницю своєї легалізації після багаторічної заборони і переслідувань. Від 1946 по 1989 рік УГКЦ була найбільш забороненою церквою у світі. До 1946 року в Західній Україні нараховувалось понад три тисячі греко-католицьких і 25О православних парафій. У 1989 році російська православна церква мала тут уже 3156 парафій, а наша церква діяла у підпіллі і за кордоном.
УГКЦ – церква національна , яка витримала репресії , підпілля, але не припинила своєї діяльності, не скорилась радянській владі ! Масовий перехід віруючих і цілих парафій у 1989 році до греко-католицької церкви відбувався особливо там, де були міцні її підпільні структури. Незважаючи на заборону, наша церква не ослабла, а міцніла. Її підтримувала не тільки висока релігійна свідомість населення Галичини, а передусім велика подвижницька духовна праця священиків, монахів та монахинь, які, ризикуючи життям, виконували свою працю.
Моя розповідь буде про отця Михайла Червінського, одного з тих, хто задовольняв духовні потреби віруючих, і своєю працею підготовляв і наближав час виходу УГКЦ з підпілля.
“Я дякую тобі, Господи, що Ти послужився мною, своїм творінням!”. Ці слова зі Святого письма викарбувані на могилі о. Михайла Червінського, пароха церкви св.Андрія Первозванного, що в селі Пацьковичі на Старосамбірщині. Коротка біографічна довідка земного життєвого шляху вірного слуги Божого о. Михайла Червінського.
Народився 14 вересня 1917 року в селянській багатодітній родині Андрія та Катерини Червінських в селі Пацьковичі, що недалеко від Перемишля.На його формування, очевидно, мала вплив глибока релігійна атмосфера в родині. Як згадувала сестра Марія, він з малих літ хотів присвятити своє життя служінню Богові. Спочатку закінчив гімназію у Перемишлі.Вчився дуже добре.На старших курсах уже мав учнів і заробляв на потреби життя приватними уроками.Опанував досконало польську, німецьку та латинську мови. Згодом продовжив навчання у Перемишльській духовній семінарії . Питання національної ідентичності в ті роки було предметом гострих суперечок серед молоді. Частина семінаристів сповідувала проукраїнські державницькі настрої. Як кращий студент фондом Митрополита Андрея Шептицького був скерований на навчання до Італії. Отець Михайло згадував, що в Римі духовний наставник курсу на першому занятті проводив співбесіду з новоприбулими. Його цікавило питання з яких країн приїхали семінаристи. Коли дійшла черга до Михайла Червінського, він сказав, що приїхав зі Львова .Хтось запитав, яка це країна, і Михайло відповів, що це Україна . В залі почувся сміх. Один з присутніх піднявся і сказав, що Львів – це Польща, а такої держави як Україна взагалі нема на карті світу! На що духівник прорік: – ” Якщо український народ має таких синів , то ще буде і держава Україна!”. Навчання в Римі та семінарії перервав прихід більшовиків у 1939 році.
Як згадувала дрогобичанка св. пам’яті п. Марія Бучкевич ( 1918 – 2001) в 1942 – 1943 роках Михайло Червінський проживав у с. Унятичі. Допомагав її батькові, отцеві Теодору Німиловичу. Співав у церковному хорі, організовував паломницькі прощі до Гошева, Лаврова. Багато працював з молоддю. Після чого дістає від отця Т. Німиловача рекомендаційного листа, адресованого Їх Преосвященству, Кир Йосафату ( Коциловському ), з проханням уділити сан священика Михайлові Червінському як такому, що відзначається праведністю життя, ревністю служіння Богові та має відповідну освіту.
Мрія Михайла Червінського здійснилась в 1944 році. І сьогодні вже нечисленні свідки того дня згадують цю історичну в селі подію! В неділю, 9 липня, в садку побіля церкви зібралась громада віруючих з Пацькович і навколишніх сіл та Нижанкович. З Перемишля приїхав єпископ Йосафат Коциловський, який очолив урочисту церемонію і висвятив Михайла Червінського. Деякий час молодий священик був сотрудником-помічником о. Івана Барана і відправляв богослужіння в рідному селі в храмі св. Андрія Первозванного.
Треба сказати, що часи тоді були дуже важкі : ішла війна, німецька окупація закінчувалась,тривали жорстокі бої. Радянські війська наступали і вже 10 серпня в селі з”явились озброєні солдати, яких люди називали ” совєтами”.
У ці трагічні дні о. Михайло ревно виконував свої обов’язки душпастиря: хрестив дітей, давав шлюби, відправляв богослужіння, уділяв сповідь. Крім того, допомагав бійцям УПА, які звертались до нього при потребі ( діставав ліки, харчі, одяг ). На жаль, сьогодні залишились малочисельні свідки того часу , але усі зазначають, що отцеві Червінському була властива велика любов до Бога і свого народу. Він у ті дні випробувань і страждань став на захист гнаних і переслідуваних незалежно від їхнього етнічного походження та віросповідання – українців, поляків, євреїв. Від 1945 року отець Михайло Червінський – настоятель храму Богоявлення Господнього в селі Ракова та Успіння Пресвятої Богородиці в с. Берестяни, що на Самбірщині.
Трагічна сторінка в історії нашої церкви – Львівський собор 1946 р. Ще в 1945 році Сталін особисто дав вказівку якнайшвидше ліквідувати УГКЦ. Львівський собор – це злочин сталінізму!
У книзі” Українська церква і процес національного відродження” ( Дрогобич,1990 ) її автор – доцент університету, св. п. Василь Іванишин, подає такі дані: ” Ще до “Собору” було заарештовано й ув’язнено митрополита Й. Сліпого,усіх єпископів, ліквідовано церковні освітні установи, розгромлено митрополію та єпархіальні управління, проведено арешти серед монахів, монашок, духовенства – понад 2000 чоловік (ст.70)”. В 1946 році почалося переслідування священиків. Не минули ці випробування і отця Михайла Червінського. Свою мужність і стійкість о. Михайло проявив під час арешту. Йому енкаведисти обіцяли звільнення, якщо визнає собор 1946 року і стане священиком РПЦ, але він відмовився.
В 2010 році у Львові вийшла друком книжка “Історія села Берестяни”, автор – Василь Лаба. Цю книгу мені подарував відомий у Дрогобичі громадський і політичний діяч Михайло Ваврин. Берестяни – його рідне село. І саме тут у розділі “Церковне життя” є цікаві свідчення арешту отця М.Червінського (ст. 131). Восени 1947 року був арештований під час Богослужіння. Озброєні солдати ввійшли до храму, священик попросив закінчити Службу Божу, офіцер дав дозвіл. В той час люди один за одним опустилися на коліна. Почувся тихий плач жінок і дітей. Отець Михайло закінчив Святу Літургію, поблагословив мирян, і з Хрестом в руках вийшов з храму. Коли машина рушила, благословляв селян, які стояли обабіч дороги, щоб попрощатися зі своїм священиком. Він повернувся в Берестяни тільки у квітні 1991 року. Хоругвами, квітами та хлібом – сіллю зустрічали вдячні берестяни свого пароха, якого не забули.
Спочатку його привезли до Самбора, а звідти – до Дрогобича, де понад 2 місяці катували і утримували у тюрмі. Вирок суду – 10 років виправно – трудових таборів. З 1948 року покарання відбував на Колимі. Там став духовним провідником для усіх співв’язнів. Підтримував духом, проводив богослужіння, вислуховував сповіді й допомагав витримувати жорстокий терор, а також хрестив тих, хто не був охрещений. За цю неоціненну духовну поміч о.Михайло здобув загальну пошану та любов серед в’язнів табору. Проте тюремна влада забороняла священничу діяльність, про що не раз попереджала о.Михайла, і він був ув’язнений у карцері.
Згадував, що його привели у дуже маленьку і холодну кімнату, де практично розіп’яли. Прив’язали до стіни, а голову закріпили так, що не міг рухатися. Коли за вартовими зачинилися двері, зверху почала стікати на голову холодна вода.
– Мене врятувала молитва! – згадував отець Михайло. Спочатку відмовляв щоденні молитви, молебні до Христа Спасителя та Богородиці, а коли голова уже нестерпно боліла, а тіло затерпло, безперестанно відмовляв охоронну молитву: “Маріє Непорочно Зачата, охорони мене від диявола – супостата. Стережи моє серце, тіло і душу від диявола тілесного і душевного”.
І сталося чудо! Десь біля 1 години вночі вода перестала стікати. Коли вранці вартовий відкрив камеру і побачив, що в’язень перебув ніч,а вода зупинилась, промовив: “Да, ты настоящий поп! Праведник”.
Після смерті Сталіна у в’язнів з’явилась надія на реабілітацію. В 1953 р. з отця Михайла зняли номер ” 500- В”, він поселився в Магадані, працював різноробочим і продовжував серед населення свою душпастирську діяльність. У 1956 році після амністії повернулись єпископи Микола Чарнецький, Іван Лятишевський і Олександр Хіра ,а також багато священиків, монахів і монахинь. Серед них і отець Михайло Червінський.
Поселився в рідному селі, проживав з родиною сестри Марії в старій батьківській хаті. Його часто викликали в Старий Самбір до КДБ, райкому партії. Час від часу в місцевій пресі з”являлись паплюжні статті про о. Михайла за те, що не зрікся віри батьків. Досить скоро налагодив зв’язки з підпіллям. Його добре знали і шанували за велику подвижницьку духовну працю у навколишніх селах: Губичі,Дроздовичі, Міжинець, Гусаків, Радохінці, Старява. Проводив богослужіння в рідному селі, хоч від 1961 року церква була закрита.
У статті ” А віру не вбили”… (газета “Експрес”,19-26 лютого 2009 р.) журналіст Світлана Мартинець писала: ” Ті священики, які повертались із заслання, йшли у підпілля. Отець Михайло Червінський правив службу Божу щонеділі вночі. Коли приїжджали кадебісти, люди замикались у храмі й гасили свічки. В селі Пацьковичі не знайшлось жодного зрадника”…
Коли наша церква після тривалої заборони легалізувалась, о. Михайло став настоятелем каплички Св. свмч. Йосафата в Нижанковичах (1990-1993), а також до кінця свого земного життя був парохом у рідному селі.
Пригадую, в 1994 році на свято Спаса ми з племінницею Оленкою вирушили на Богослужіння до Пацькович . Був гарний сонячний день. Спочатку пішли на цвинтар помолитись на могилах рідних, а коли згодом зайшли до церкви, о. Михайло уже був у храмі. Молився! Запам’ятався такий епізод. До отця підійшов дяк і тихо промовив, що уже час починати Службу Божу, на що о. Михайло відповів: – Зачекаймо! Ще не прийшов Льонко!. Знав усіх парафіян, любив їх і шанував. В той день ми з племінницею повертались до Нижанкович з кошиком освячених фруктів, букетами чорнобривців та пшеничних колосків, а ще – з тихою радістю і незабутніми спогадами у серці…
Недавно, відвідуючи рідне село, розмовляла з племінницею отця Михайла – Дарією Зарицькою, яка доглядала його в останні роки життя. Розповідала, що дуже любив книжки. Практично не розставався з ними, зібрав чималу бібліотеку духовної та історичної літератури. (українською, польською, німецькою мовами). Хотів, щоб книги служили українському народові .
Помер о. Михайло 17 грудня 1997 року на 80 році життя. Віддати останню шану отцю Червінському прийшло багато мирян з навколишніх сіл і Нижанкович. Очолив похоронну процесію св. пам’яті Владика Юліян Вороновський і численне представництво священиків Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Похований на старому цвинтарі, біля могили батька.
У кожної людини своя Голгофа, своя віра в Бога і своя самотність…
Спогади про незабутнього отця Михайла Червінського хочу закінчити цитатою моїх земляків з Нижанкович : ” Світлої пам’яті о. Михайло Червінський не зігнувся під тягарем літ, більшість із яких була наповнена стражданнями”… ( Йосип Лось, Йосип Саляк. — Листи до приятеля.№1. 2009 р. ) Висловлюю подяку моїм землякам Романні Кінаш ( 1933 р.н.), Ользі Ціцімірській ( 1932 р.н.), Наталі Сокульській ( 1955 р.н.), Дарії Зарицькій ( 1956 р.н.), які зберегли у своїх серцях пам’ять про незабутнього о. Михайла і поділились своїми спогадами з нами. А також настоятелю церкви Св. Андрія Первозванного, що в селі Пацьковичі, отцеві Володимиру Богенчуку, який щороку на могилі св. пам’яті о. Михайла Червінського разом з парафіянами відправляє Великодній парастас.
Наталія Яцків (уродженка села Пацьковичі)
Дякую за прекрасну розповідь, яка скріплює віру та тішить серце.