Страх за себе один із найбільш ницих відчуттів, що не гідні високого звання людини

Читай також

  • Презентація книги сестри Антонії Шелепило «Плани на завтра. Старий Завіт: Нові лінзи для Божого Слова»
  • Школа міжконфесійного діалогу «Зцілення ран війни: спільне завдання українських Церков»
  • У пошуках крихти надії
        • Страх за себе один із найбільш ницих відчуттів, що  не гідні високого звання людини

          У останні дні і години був вражений реакцією багатьох наших співвітчизників відносно коронавірусу. Паніка, реакції страху, суспільні фобії, розпач, логіка «а що якщо він прийде до нас» – це те, що ми не маємо права впустити до серця. Дуже прикро, що так реагують багато людей, які думають, що вони віруючі. А ще гірше коли ті, які мали б реагувати – не реагують ніяк.

          Суспільні потрясіння тестують нашу людяність, друзі! Про віру тут говорити не хочу. Бо віри без людяності не буває. Якщо не гаразд з людяністю, то вже мовчім про віру.

          Удвічі прикро, що реакція багатьох наелектризовує градус суспільних хвилювань, хоча на це ще немає безпосердніх підстав. Та все таки, припустімо, що якщо потрібно було б таки приймати якесь остаточне рішення. Для мене важливий сам факт характеру таких реакцій. Просто як прецедент!

          Страх за себе один із найбільш ницих відчуттів, що не гідні високого звання людини. Я ненавиджу себе коли боюся. Не хочу боятися страху. Власне не коронавірусу. А саме страху. Обираю мужність. Обираю людяність. Обираю співстраждання. Обираю любов! Давайте оберімо їх разом, друзі.

          Що може стримати егоїстичні фобії і бажання вижити самому за будь-яку ціну?
          – Спробуй трішки подумати про наших недужих друзів, українцю. З щирою молитвою у тиші твого дому, з сім’єю і друзями.
          – Пошукай трохи у серці світлого благородства. Воно у тебе є. Я впевнений. Може не на поверхні, а десь там, у надрах багатотурботного і трохи лякливого серця, але все таки є.
          – Подумай зараз про наших братів і сестер, про їхні родини, про тих, що входив у ними у контакт, за тих, хто у зоні ризику.
          Я вірю у особливу енергетика прийняття, бажання зцілення і добра. Це має силу. Я не те, що вірю в це, я просто знаю, що це працює. Вона несе імпульс благодаті тим, хто зараз у біді. Тут не на заваді простір!

          Ми всі у зоні ризику, брати. У зоні ризику потрапити на гачок «синдрому втікача». Втікача від відповідальності, втікача від нашої спільної чаші, яку Бог пропонує випити нам усім разом.

          У ситуаціях, коли зле – не може бути егоїстичної сепарованості, де ми містечково ділимо світ на «ми і вони». Мій світик і світ тих, що у біді. Маємо бути «МИ». Коли ми себе відрізаємо від них, то ми – вже не «ми».

          Найгірша комунікація – це її цілковита відсутність. І для мене цілком не важливо хто є ті, що про це бояться говорити. Хто не говорить нічого, хоч уповноважений, веде себе безвідповідально. Не важливо хто це -державна влада, моральні авторитети нації, очільники церков, народні обранці, хрещені, агностики чи атеїсти.

          Солідарність для мене це теж здатність до оперативного реагування, зваженого і прагматичного підходу, а не до вкидів паніки. Вкрай важлива комунікація. Де найвідповідніше місце для госпіталізації, де існують для цього умови, чи прораховані ризики, тощо.

          Якщо Бог у Христі солідаризується з людиною у стражданнях Голгофи, коли прийшов у світ загроз і небезпек, жорстокості і смерти. То чи не обрати і нам сьогодні цей шлях справжності і вірності тому, щоб зватися людьми за будь-яких обставин?

          Я певен смерть відступає тоді, коли ми у будь-яких обставинах маємо мужність бути гідними. Вести себе достойно. Смерть лише тоді буде поглинута життям, коли вона прогрАє двобій зі страхом у твоєму серці, українцю.

          Війна – термін не мілітарний, а екзистентійний. У ці дні вона несподівано міґрувала з Донбасу у кожне місто і село України. У твою свідомість. Про неї не так складно дивитися фільми, але, як виявляється, вкрай непросто вибрати шлях воїна, що кидає виклик синдрому боягуза. Вона чекає твого вибору!

          Колайдер життя вкрай мінливий. За шахівницію сіли не «життя і смерть», а людяність і страх, справжність і ницість, правда і брехня. Хто переможе у цьому спарингу? Лише та, яку обереш ти!

          P.S.
          Приклич, українцю, у цю мить у молитві великого святого Католицької Церкви Дам’яна Йосифа де Вестер, відомого як «отець Даміан прокажених», «Апостол прокажених». Вшановується у Католицькій Церкві як покровитель хворих проказою, СНІДом, вигнанців. Він добровільно зголосився стати одним з місіонерів на острові Молокаї, який був резервацією для прокажених. Залишився там назавжди. Прибувши на острів у 1873 році, він також заразився і 15 квітня 1889 року помер. А насправді він просто вибрав ЖИТТЯ.

          (у додатку на фото – святий Дам’ян Йосиф де Вестер).

          Отець Лука МИХАЙЛОВИЧ

          Читай також

        • Презентація книги сестри Антонії Шелепило «Плани на завтра. Старий Завіт: Нові лінзи для Божого Слова»
        • Школа міжконфесійного діалогу «Зцілення ран війни: спільне завдання українських Церков»
        • У пошуках крихти надії
          • Оціни

            [ratemypost]