Люди щоденно просять про молитву! Телефонують, пишуть, готові навіть платити комусь гроші за молитву, але самі чомусь молитися не хочуть! Чомусь у Великий Піст особливо! Так виглядає, що ми живемо у зоні поважного дефіциту молитви! Найбільше про неї просимо, але чомусь самі найбільше на неї не маємо часу! Дивина!
Колись один брат у монастирі, якого часто інші ченці просили про молитву з характерною для нього простотою відповідав! «А ти чому сам не молишся?» Подумалося – “У тому щось є”)!
Мало молитися просто прочитуванням заучених фраз. Така молитва ризикує бути схожою на мантру. Важливо молитися, довіряючи. Довіряючи життя, роботу, друзів, задуми, духовне життя, коронавірус…
У класичну добу чернецтва монахи ділили добу на за три вісімки. 8 годин молитви, 8-м для праці і 8-м для відпочинку. Логічно, тоді кожна сфера життя людини матиме достатню долю благодаті і зберігатиметься важливий баланс гармонії між духовним, тілесним і душевним.
Здебільшого люди приділяють молитві мізер часу. Лічені хвилини, а потім дивуються чому у житті все не так. Часто коли запитуєш, скільки часу молитесь зранку, відповідають – 10 хвилин в маршрутці у дорозі на роботу. Тоді знову запитую: чи може Ви теж одягаєтесь або снідаєте у маршрутці по дорозі на роботу? Стискають плечима. Але видно з Богом можна якось собі так…
Якщо наші церковні середовища не будуть місцем плекання любові до молитви, то це фатально. Якщо священник не любить молитву – це фатально удвічі, якщо у монастирі не плекають і не пильнують молитву – це фатально утричі! Здається у тому і потрібно шукати причину відсутності покликань!
Щоб серце загорілося вогником любові до Бога, потрібно тривати у молитві. Молитва – це вправа. Не побоюсь цього слова «робота». Але робота особливого ґатунку. Тоді ми будуємо церкву – саме завдяки стоянню перед обличчям Христа. Може краще сказати – ми дозволяємо Христу робити це замість нас і то досконало!
Церкву будують не проекти і не кабінетна бюрократія, не довершені стратетії і не фантастичні промоції, а живі середовища відносин з Христом і з людьми.
Для мене найважливіші люди ті, з яким я молюся у храмі. З яким п’ю з однією чаші Євахаристію. Я тоді називаю їх братами і сестрами без жодних докорів сумління.
Ніколи не вважаю час проведений на молитві втраченим. Нехай швидкісний потяг цього світу зупиниться і зніме капелюха, коли християни будуть молитися до Бога. Коли вони закінчать – відчиняться двері і щойно тоді ми поїдемо далі у цікаву і захоплюючу подорож.
