“Мамо, виходить, що цей вірус сильніший від Бога?!”

Почули від тата, що в сусідній області у деяких місцевостях рекомендують поки що не служити Літургію через збільшення хворих.
…І якась разюча тиша задзвеніла у повітрі…

Тут почався незвичний діалог з моєю донею (після якого я помудріла й подорослішала на кілька років…)

Приблизно передаю…

– Мамо, виходить, що цей вірус сильніший від Бога?! Бо в його силах усе: і вбивати, і руйнувати економіку, і навіть відміняти Літургію.
– …
– Ну бо я думаю, що коронавірус – це зло, яке хоче перемогти добро… Але ж добро непереможне, я знаю.
– Так, добро непереможне. Завжди! Але як ти думаєш, доню, як він виглядає, цей коронавірус? Не з біологічної точки зору. Не під мікроскопом. А так, по відчуттях?
– Навіть не знаю…

На щастя недалеко стояла коробка з кольоровим «слухняним» пластиліном, який я швидко висипала перед нею. Щоб нарешті почати ліпити те, що в думках та відчуттях не вміщалося. Через тривогу й відчуття безпорадності…

– Тут не треба знати. Просто ліпи як відчуваєш
– Добре. Мамо, а можна не дуже гарно?
– Можна :)

Зліпила Коронавірус. Найдовше переліплювала його вираз обличчя (він мав бути єхидним). А тоді продовжила:
– Знаєш, мам, я давно собі про дещо думаю… Просто не казала тобі. От мені усе це подібне на потоп. Здається, що цей вірус (вона ще доліплювала чорну корону) прийшов, щоб розділити людей.
– Розділити?
– Так. На тих, що з Богом і без. Ну, показати усім правильні цінності, розумієш?
– Починаю…
– Бо зараз нікому не важливі торгові центри, байдуже, який одяг у тебе в шафі… Просто всі хочуть бути здоровими. От вірус мав прийти, щоб показати людям те, чому їм треба по-іншому жити.
– А хто Ной?
– Ну усі ті священники і добрі люди, які ще кілька років тому просили людей жити по-іншому. А зараз вже потоп. Все. Врятуються не всі.
– …
– Тільки, знаєш, мамо, я маю до Бога запитання, на яке відповісти не можу…
– Яке?
– Чому помирають також ті люди, які моляться і дуже близькі з Ним?
– …Так, це справді питання до Бога…
– Але я собі також думала про те, що вони і так вже з Ним близько, і Він їх радо забирає в свої обійми. А от тим, що вижили, але не вірять, що це завдяки молитві, Він ще дає час. Щоб вони змінилися. Бо Він дуже добрий, і дуже любить їх.
– Так… Мабуть… Як себе почуває Короновірус?
– Переможцем! (і вона злісно стиснула його в долоньці)… Але він також боїться…
– Боїться?
– Так, він боїться. Бо є зброя, сильніша за нього. Це, звісно, миття рук і здоровий імунітет. Але це лише як дрібні камінці. Бо є та, яка його геть руйнує!

…І дитина почала ліпити іншу фігурку. З’явився равлик :). Зі серденьком на хатинці. Усміхнений.
Оглянула його, усміхнулася. І віддала мені.
– Хто це? :) – запитала я
– Я не знаю, як її назвати одним словом чи іменем. Бо це Божа опіка.
– Ну, може, нехай так і називається?
– Так
– А чому равлик?
– Бо Божа опіка – це як Божа хатинка, в яку ми завжди можемо заховатися… Навіть якщо поки що не підемо на Літургію. Бог завжди поруч. І ми у захисті. В хатинці. В Божій хатинці.

…Напруга спала. Ми сиділи й усміхалися. Коронавірус дитина «поховала» і сказала, що колись Божа опіка підкаже людям ідею для прививки проти нього. І тоді той помре. Назавжди. Так, як зараз ця фігурка, що лежала «похованою»…

Після такої розмови кількість моїх особистих питань до Бога зменшилася. Бо я отримала на них відповіді через свою дитину. Відчула себе дуже любленою. В Його хатинці. Ще якийсь час думала про Ноя і ковчег. А тоді просто далі захотілося жити!

Людоньки, ми в Божій хатинці!

Джерело: Наталія СИРОТИЧ