У моїй уяві ранок воскресіння віддає якоюсь особливою свіжістю: попереду обрій і простір безмежних можливостей, наповнений вірою в те, що новий світ реальний, що вічність розпочинається десь зовсім поруч, але попереду безкраїй шлях, і пройти його – особливе запрошення та відповідальна місія.
Щойно тут розпочинається процес осмислення раніше сказаного Учителем. І все, що Ісус розповідав упродовж своєї земної мандрівки, тепер раптом починає складатися в єдине ціле, вимальовуючи певний горизонт – все ще не чіткий, але надзвичайно привабливий. Історія в очах його учнів стає стрункою, цілеспрямованою, набуває чітких орієнтирів, стає місією.
Упродовж наступних століть вона набуває різних інтерпретативних оформлень: перші учні живуть у постійній есхатологічній напрузі: “Господь близько” (Фил 4, 5). Згодом світ осідлає цю нестримну духовну динаміку і скерує її на розбудову земних царств та легітимацію транснаціональних імперій. В інтелектуальній парадигмі епохи Просвітництва та на хвилі Наукової революції християнську есхатологію замінять поняттям прогресу. А на стрімкому схилі непевної сучасності вона набуває концептуальних ознак цифрової футуристичної туманності.
Очевидним залишається той факт, що Євангельські тексти мають чіткий вектор, вони скеровують аудиторії в напрямку майбутнього. І ми, його учні, не маємо права про цей напрямок забувати. Євангеліє – не ідеологія, створена для легітимації минулого, а шлях до остаточного зцілення людського серця та відновлення ціннісної архітектури глобальної людської спільноти. Євангеліє Христове – це завжди про майбутнє, за яке ми відповідальні вже сьогодні.
Новий Завіт – це про нове, про те майбутнє, яке розпочинається вже сьогодні, але про майбутнє. На жаль, упродовж кількох останніх століть ми ніби якось втратили цей герменевтичний вектор. Вартує лише прислухатися до недільних проповідей у наших храмах. Ми ніби згорнулися в політичну апологетику, замість того, аби дарувати людям надію: ми виправдовуємося, а мали б творити. І не всупереч, а задля. Інколи складається враження, що ми відмовилися від мети, від “місійного авантюризму”, що дозволяє нам не завмерти перед викликами, а пропонує достатньо сенсу та снаги рухатися далі. Наша проповідь сьогодні розвернулася в минуле. А людству на нинішньому етапі так потрібний альтернативний сценарій прийдешнього.
Рання Церква стала ідейним проривом крізь існуючу систему смислів, вона боролася за виживання під стягом майбуття, а нам сьогодні доводиться виживати, реабілітуючи наше минуле. І мало кому спадає на думку вимагати якогось іншого жанру парафіяльної гомілетики. Якість спілкування визначає якість відносин у людській спільноті. Щоб майбутнє існувало, про нього необхідно мріяти вголос, ділитися власним баченням і малювати спільні горизонти, що об’єднували б наші свідомості, сформовані в епоху смислової розпорошеності. Чи ми сьогодні справді знаємо, куди йдемо?
Від ранку воскресіння Христового і у мить формального усвідомлення Його учнями колективної місії у день зіслання Святого Духа перед Церквою було лише майбуття, і жодного права на минуле. Минуле розтворилося на тлі вічності, проповідуваної апостолами. Засновником нової хронології тепер уже був новий Адам. Ісус довірив своїм учням турботу про майбутнє людства, чи, швидше, про вічне, що наповнює сенсом час і підштовхує людину творити нового формату суспільну дійсність. Тому визначати церковну ідентичність кількістю кроків у певних обрядових дійствах чи барвою ризи у відповідні літургічні дні настільки ж недоречно, наскільки й неможливо. Надто беручи до уваги відсутність об’єктивних стандартів на тлі постійної історичної динаміки та трансформації культурних форм прояву нашої віри.
Ідентичність – це про нашу здатність впоратися з теперішнім, споглядаючи напрямок майбуття. Церква Христова не може завмерти, споглядаючи минуле. У своїх Таїнствах вона вириває з обіймів часу історично об’явлене людству Богом і актуалізує вічність. Відтак, невпинно творить нове. З великим захопленням завжди уявляю, як жменька рибалок і колишніх митарів з відвагою прямували у розлогий і незнаний новий світ, без наміру відтворити десь уже існуюче, а з чітким сподіванням створити щось зовсім нове, з амбітною претензією відкрити людству двері до Царства Божого, явити Божу Премудрість – “ганьбу для юдеїв і глупоту для поган” (1 Кор 1, 23).
Можливо, Церкві сьогодні слід промовляти голосніше, мріяти вголос – словами і жестами, – пригадуючи собі та світові про власну місію, про альтернативу інфікованому ментальною крихкістю майбутньому, про вічне, ціннісне, суттєве, що закладає основи суспільної та інституційної довіри у розпорошеному світі людей.
