У нас, християн, серед наших античних традицій існує одна дуже старовинна практика, яка своїм віком сягає доби апостолів, і яку ми практикуємо та зберігаємо вже дві тисячі років, можливо ще перед тим, як нас почали називати християнами.
Причастя? Близько, але я мав на увазі щось інше. Хоча Причастя є однією з перших християнських практик. Ні, це не причастя.
Хрещення? Точно! Якщо не причастя, то це точно має бути хрещення. Адже хрещення є навіть більш античне ніж причастя. Вже й Іван Хреститель хрестив у Йордані, ще перед тим, як це почали робити апостоли, виконуюче завдання, яке залишив їм Месія. І тут ви не вгадали, це не хрещення. Я мав на увазі щось, що ми робили задовго до того, як хрещення стало звичайною практикою серед послідовників Ісуса.
Що ж це може бути?
Суперечки та сварки… Так, саме вони! Я говорю про суперечки та розбіжності, і про те, як учні, як це часто між ними бувало, сперечалися, коли були стурбовані та стривожені змінами та новими викликами, до котрих вони абсолютно не були приготовані. Двічі в Євангелії від Луки Ісус мусів припиняти сварки між учнями, тому що вони дискутували між собою, хто з них є «самий крутий» апостол? Як виявилось пізніше, ці дві суперечки були далеко не останніми в історії.
Знаючи, що вже апостоли вдавались до суперечок коли надходили неспокійні та непередбачувані часи, можливо, не варто дивуватись й тому, що нові учні та послідовники Месії у хвилі тривог і страхів перед змінами знову починають сперечатись. Це був час, коли Церква перших християн стояла на порозі величезних змін. Суперечка у сьогоднішньому читанні (Ді 11,1-18) відбувається між деякими єврейськими учнями і Петром, котрий якийсь час провів серед «невірних». Хотів як краще, Петре, а вийшло як завжди. Як Ти взагалі міг це собі дозволити? Ти ж не папа римський?
Рання церква була дуже закритою спільнотою, що складалася майже виключно з євреїв, не враховуючи декілька поодиноких винятків. Насправді, часто передбачалося, що для того, щоб слідувати за Ісусом, потрібно бути євреєм і виключно євреєм. Саме ця тема лежить в основі суперечки, про яку ми читаємо сьогодні. Бо релігійне життя євреїв (у певній мірі до тепер) закорінене у чіткому та прискіпливому виконанні Божого Закону, усіх його кодексів та норм, бо Божий Закон – це Божий дар, а чітке слідування цим кодексам є ознакою правдивої віри в Бога.
Ці релігійні закони не тільки служили релігійним обрядам, але і допомагали зберігати специфічну єврейську ідентичність, що було важливими моментом для цієї нечисленної етнічної групи, яка часто була оточена могутніми сусідами. І саме це стало причиною суперечки. Страх. Незмірний страх, що відкритість на щось нове, а точніше – на когось нового, хто не належить до мого народу, не ходить «до моєї церкви», не спілкується моєю мовою, може знищити мою ідентичність.
Якби Петро вперто тримався цих кодексів і не був відкритий на Святого Духа, можливо, християни би так ніколи і не вийшли за межі своєї маленької Палестини, не принесли б Добру Новину у нові країни та континенти та не переклали б її на нові мови. Натхнений Божим Духом Петро мав сміливість усвідомити, що Церква завжди буде закорінена в законі, бо без нього – ніяк. Але цей закон має бути більш схожий на коріння, ніж на стіни, які відділяють та визначають межі, які є настільки грубі, що можуть оберегти не лише вірних але й самого Бога. Петро побачив, що Святий Дух проходив крізь ці стіни, розширюючи Божу присутність в серцях людей, навіть серед тих, яких вони з дитинства були навчені уникати.
І в нас існують такі мури, котрі є настільки грубезні, що, здається, іноді навіть Духові Святому важко пробратись крізь них. Вірю, що у цей непростий час, коли цілий світ зупинився і церква також разом з ним, не лише для того, щоби перечекати, але для того, щоби почути та розпізнати знаки часу, щоби разом з Петром повторити: «Хто я такий, щоби перешкоджати Богові?»
