Інтуїтивно нині відчуваємо, як ніколи, голод за світлом в час ночі, в котрій перебуває наш світ. Світ частково завмер в своїх химерах. Зодягнувся в захисні маски перед вірусом, приховавши уста, аби не вдихнути своїм подихом загрози ночі. Ніч – пахне ноткою сирості, охоплена густим туманом людських помилок, безсилості перед гріхом, а найважче перед не відомістю: що далі?
Свято Вознесіння Христа возносить нашу християнську віру і надію до цілковитого тріумфу майбутньої Парузії. Завтрашній день дарує нетлінну радість, бо зійде до спільноти Церкви, Дух Утішитель. Утішитель нам пригадає, наведе на правду, навчить, та надихне (пор. Йо. 14, 26; Йо. 16, 13). Перед третьою особою Святої Тройці не існує обмежень діяти через дорослих чи малих. Він пригадає, що в час тривоги, і коли зло намагається контролювати свої позиції, правдивa відрада і утішення є в Живому Бозі у Його живій, і творчій любові. Він нас полюбив першим (пор. 1 Йо. 4, 19). І тільки коли перебуватимемо в Його любові, будемо перемагати.
Структура перестрашеного і невпевненого в своїх кроках суспільства відновиться, як тільки воно дозволить собі прийняти науку, правду, що походить від Святого Духа. Тому не можемо дозволити собі перекреслити вагомість Бога в битті суспільного пульсу. Необхідно в нинішній час, подивитись на Христа людину, і піднестися бажанням жити «по-новому», як це прагнуть всі покоління вчорашні і нинішні.
Жити «по-новому», вчить нас Святий Дух, через Слово Боже і Церкву, яка є голосом правди у пустині. Він навчив апостолів жити «по-новому». А саме вийти із замкненого комфорту попри замкнені двері горниці, котрі надавали штучну атмосферу безпеки перед переслідувачами, і ревниво голосити Слово Боже, незважаючи на не сприйняття (пор. Йо. 20, 19).
В день П’ятидесятниці Святий Дух, своєю силою виводить апостолів на поле апостоляту, щоб вони наполегливо проповідували правду, що нею є Христос. Знаємо, що перед Зісланням Святого Духа апостоли були свідками величної події вознесіння Христа Господа у славі. Однак дивилися на Христове Вознесіння очима подиву і воднораз з великим страхом, що зосталися на землі залишеними в своїх невпевненостях. Запитаймо себе: Що ще їх не переконало, видається уже відбувся тріумфальний фініш? Апостоли, ще не отримали найбільшого дару від Бога, а саме Святого Духа. Душа, розум і серце, ще не були вільними. Вони, як люди, були, ще полонені власними амбіціями і думками, та лише пришестя Святого Духа звільняє, даруючи свої дари; мудрість, розум, раду, силу, знання, побожність, страх Божий.
Бог є Богом Живим, який збагачує нас нетлінним багатством, а саме своєю любов’ю. Поневолених – визволенням, сліпим гріхом — прозрінням, пригноблених гріхами і зраненнями, виводить на волю з власних в’язниць, через щире покаяння (пор. Лк. 4, 18-19).
Наш Господь вознісся непереможеним ні смертю ні ворогами, і так із тріумфом прийде в перемозі. Господь перемагає тільки через любов, і у даруванні нового пульсу дихання, що веде нас до раю. В історії світу не одні покоління, та їхні лідери прагнули і проектували політичний чи робітничий рай. Вкладали усі свої зусилля, щоб збудувати власне життя «по-новому» створюючи напругу між прийняттям і відкиненням. Вони зазнали поразку, бо не можливо будувати щось вартісне, тривале, цінне, добре, корисне, без наріжного каменя, яким є Христос.
Молоді покоління часто вже не розрізняють, що можна і неможна, бо шаблони сьогоднішнього «жити по-новому» стирають границі між дозволеним і недозволеним. Підготовляючись до свята П’ятидесятниці, необхідно просити, в Святого Духа власного прозріння і очищення свідомості.
Не можемо не помітити, як панує гуманний безлад. Колишній термін гуманізму переформовувався, і стався певною догмою для виправдання злочинів проти природної норми життя. Дуже часто під терміном гуманізму, прикритий еталон хибних тверджень щодо розуміння життя, і його цінності.
Наростають різні напади на Церкву. Звучать оскарження в її сторону, які інколи мають підґрунтя у окремих згіршеннях і негідних прикладах, що відштовхують та зранюють. Однак ці явища не є основою, щоб ненавидіти Церкву, бо від часу заснування є вірні свідки Його воскресіння і надії очікування, є також і ті котрі залишили приклад гідного життя.
Навпаки, можливо ми Її не любили і не любимо, тому що вона суперечить нашим хибним враженням і баченню на життя суспільне чи особисте. Її голос, як голос Христа прорізає та вражає ехо ночі. Попри це все людське і недосконале, не можемо Церкву, як Христову Наречену, звести тільки до окреслення, як одну з якихось людських інституцій. Вона заснована, і залишена нам Господом. Саме цей факт, закриває уста ворогам і неприхильникам. В ній володарює у своїй могутності Святий Дух, якого ми слухаємо, і в послусі віддаємося його проводові. Тільки в Христовій Церкві, очікуємо Другий Прихід Христа. Господь через Церкву і видимі знаки у семи Святих Таїнствах діє у своїй любові до нас: «ідіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати те все, що вам заповідав. Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 56). У Христовій Церкві, як одного разу сказав папа Бенедикт XVI, знаходиться той самий Адам, який падає і встає. Церква – це не режим, а Пастир, коли чуємо Її голос, не можемо нехтувати голосом самого Господа, який в ній перебуває завжди, як і сам це обіцяв.
У Символі Віри в час Євхаристійної трапези у Христовій Церкві спільно визнаємо; «…вознісся на небо, і сидить праворуч Отця, і вдруге прийде зі славою судити живих і мертвих…». Це не є якась високомудра видумана теза, але дійсність.
Ми з вірою підтверджуємо: «…а його царству не буде кінця». Тоді не буде розділеного часу, чи класової системи розподілу. Його царство є інше від досвіду царства людини над людиною. Його панування є інше, і відмінне від панування людини. Отож споглядаймо часто небеса, які прикривають перед очима тайну нашої надії та не нудьгуймо, Він з нами через Церкву і в Церкві.
“Бо кожного разу, як їсте хліб цей і п’єте цю чашу, звіщаєте смерть Господню, аж доки Він не прийде!” (1 Кор. 11, 26).
о. Партеній Підчеха, ЧСВВ
