[Євангеліє від Луки 7, 11-16]
Натовп та учні, які супроводжують Ісуса в цій мандрівці були щойно свідками великого чуда – зцілення слуги римського сотника. (пор. Лк 7,1-10) Безсумнівно, вони є переповнені емоцій, і йдучи за Христом до іншого міста, із захопленням розмовляють про те, що щойно побачили. Недовіра, ейфорія, ентузіазм, піднесення, запал, радість супроводжують цей натовп, на чолі котрого йде Ісус – і вони опиняються перед похоронною процесією, яка виходить з міста. Якби дві протилежні реальності йдуть собі назустріч, радість – горе, сміх – сльози, життя та смерть.
Я не знаю скільки саме тривала ця сцена, але можу лише уявити, що відбулось у серці жінки, яка втратила єдиного сина, який щойно був мертвий, але на слова Ісуса сідає та починає говорити, і Христос віддає його назад мамі (Лк 7,15)
Я бачу шок, обійми та поцілунки. Сльози, що щойно текли від смутку, стали сльозами радості. Я радий за вдову та її сина. Я радий, що вони повернулись до життя, що вони разом воскресли, і коли я говорю «вони», я маю на увазі і сина, і його матір, бо без перебільшення – втрата єдиного сина, єдиної надії на краще вже вбило цю жінку. Тобто, фактично, це похорон, в котрому є двоє мерців. Юнак та його матір. Кожна мати, котра ховала свого сина, знає, що це таке. Кожен, хто втрачав кохану особу, розуміє смуток цієї жінки. Тому я дуже радий, що вони повернулись до життя, але, якщо бути щирим, я також відчуваю смуток та розгублення. І я переконаний, що хтось у цих двох натовпах також відчував його. Розгублення та заздріть. Яка би мати не хотіла, щоби Ісус сказав ці слова саме до її дитини. Я хочу почути, як він говорить: “Юначе/дівчино, кажу тобі, встань!”
Я радий за них, але що зі мною, Боже?! А моїх страждань Ти не бачиш? А хто поверне моїх померлих, мого сина, чоловіка, батька, матір? А як з тими всіма, котрі втратили своїх дітей на війні, скільки вдів до сьогодні не можуть змиритись із смертю свого єдиного сина? А як бути з тими всіма, кого смерть позбавила надії, та хто дивиться на своє життя очима смерті і не бачить майбутнього?
Сьогоднішнє Євангеліє не відповідає на жодне з цих питань, принаймні не так, як ми найчастіше цього хочемо. Ми не можемо раціоналізувати або пояснити смерть. Ми не можемо відкинути її, заперечити чи зігнорувати. Смерть є, вона реальна, і, незалежно від того, коли і як вона приходить, вона приносить з собою багато смутку та розпачі, і залишає багато питань. Жодна логіка не може мені її пояснити, так само як жодні слова не можуть мене потішити. Ми ніколи не зможемо до кінця зрозуміти втрату, яка приходить разом із смертю.
Хочемо ми цього чи ні, але смерть ставить переді нами, перед кожним християнином складне, але дуже важливе питання: «У що, в кінці-кінців, я вірю? На чому чи на кому базується моя віра?» Скільки буде існувати людство, стільки буде існувати це питання. Що станеться з нами після нашої смерті? Ми всі мали це питання, бо за нашими питаннями і почуттями ховається великий страх. Це страх, який багато в чому панує і керує не тільки нашим життям, але і всім суспільством і культурою. Ми знаємо про Христа, але не завжди знаємо Його, ми віримо але часто боїмося, бо переконані, що смерть буде остаточною, кінцевою, абсолютною реальністю. Здається, нас обдурили і переконали в тому, що смерть не залишає нам ніякого майбутнього.
Ось чому ми так рідко говоримо про смерть відкрито і чесно. Ось чому, коли ми говоримо про неї, ми не знаємо, що сказати. Ось чому я, і, можливо, також ти, коли чуєш сьогоднішнє Євангеліє, відчуваєш подібну заздрість. Вдові просто повезло. Вона є радше винятком з загального правила. Бо окрім цих поодиноких випадків у Євангелії, ми не бачили нікого, хто би повернувся з того світу, а отже смерть – це кінець, це крапка в нашій історії.
Незважаючи на всі мої уявлення про вдову, вона залишається німою у цій сцені, вона мовчить та нічого не говорить. Святий Лука абсолютно нічого не пише про її реакцію на те, що її мертвий син сидить і розмовляє. Це не тому, що у неї немає емоцій чи реакцій, а тому, що євангелист хоче, щоб ми побачили і зосередилися на чомусь іншому. У певному сенсі справжнє чудо в цій історії – це реакція натовпу, серед котрого були також учні Ісуса, тобто ті, які йшли за ним. Святий Лука звертає нашу увагу, що християнин, тобто учень Ісуса, має очі і серце, котрі можуть побачити трохи більше ніж бачить пересічна людина. Тому варто звернути увагу, якими словами закінчується сьогоднішнє Євангеліє, що люди говорять, але також, чого вони не говорять.
Думаю, що всі зупинилися, коли Ісус підійшов та доторкнувся до гробу. А коли Він раптом сказав: «Юначе, кажу тобі, встань (ἐγέρθητι)!» – багато сприйняв його за божевільного. Натомість, раптом вони побачили мерця, який підвівся та сів, та почули, як він почав говорити. Ісус натомість, впевнений у своїй словах та діях, спокійно віддає хлопця матері. І жодного разу ніхто не каже Йому: «Зроби це також для нас». Жоден з натовпу не питає: «Ей, а як же я? А як же ті, кого я люблю, мої рідні та близькі, котрі померли? Зроби мені таке чудо!» Про це вже не було й мови. Щось змінилося в них. Вони змінилися. Воскресіння юнака також стало їхнім воскресінням, тобто нашим воскресінням, разом з юнаком та його матір’ю воскресають всі. Вони не заздрять, бо заздрість вмерла, і не шукають більше часу для себе і своїх близьких, які померли, бо дозволяють вмерти своєму егоїзмові, та починають радіти разом з іншими!
Замість заздрощів, вони починають прославляти Бога: «Великий Пророк повстав (ἠγέρθη) серед нас» (Лк 7,16) Вони розпізнали в ньому когось, ніж звичайного чаклуна. Вони увірували і пережили цю подію, це воскресіння так, що воно стало також для них так само правдивим і реальним, як для вдови та її сина. Воскресіння відбулося для них усіх. У воскресінні юнака вони розпізнали Божу прихильність і побачили Його любов до себе і до тих, кого вони люблять, тобто до всього Божого народу.
Натовп та учні це є ми, тобто свідки того, що Ісус вже тут і тепер дав нам все, чим Він обдарував вдову та її сина. Смерть – це не завершення, не остаточна чи кінцева реальність. Життя є вічне, а любов безсмертна. Життя не є обмежене чи наперед визначене часом, але належить тільки Господу Богу.
До тих пір, поки ми будемо дивитись на смерть як на час, що завершився, як на кінець чи останній такт у мелодії, якою ми називаємо життям, ми завжди відчуватимемо заздрість до вдови, котрій Бог повертає сина. Ми завжди будемо просити ще трохи часу, ще чуть-чуть, ще дві хвилинки, ще один шанс, щоби встигнути пожити, щоби ще не вмирати. Тому в сьогоднішньому Євангелії так легко і спокусливо можна ототожнювати себе з вдовою та її сином і зосередитися лише на них. Так, їхня історія, є унікальною, і не кожна біблійна історія завершується таким «хепі ендом». Сьогоднішнє Євангеліє не про те, щоб отримати більше часу тут на землі, але про те, щоб отримати більше ЖИТТЯ. Хіба не тому ми повинні співати слова з Канону Пасхи не лише у Пасхальний період, а кожного Божого дня, що «Христос Бог перевів нас від смерті до життя», а зруйнувавши смерть Він не лише воскрес сам, а дарував життя всім, хто був і є в гробах?
Саме тому Ісус може впевнено стати перед цією вдовою, перед тобою та переді мною, відчути у своїй душі твій та мій біль і втрату, і говорити: «Не плач! Не бійся, не переживай! Я переміг смерть і вже дав Тобі життя». Тому на кожній літургії, коли ми повторюємо з дитинства завчені слова: «очікую воскресіння мертвих і життя віку, що надходить» чи ми віримо, в те що промовляємо, чи говоримо їх лише для того, щоби нам було трішки легше? Чи реальним є для мене Бог, який переміг смерть, і дав мені своє Життя?
Я знаю, що крок чи стрибок у вірі є непростим. Я усвідомлюю, як це є та може бути важко. Сьогоднішнє Євангеліє не воскресило моїх рідних, не повернуло з війни улюблених синів та дочок, не оздоровило сотень тисяч людей, які помирають кожного дня від різних хворіб, в кінцевому підсумку, не дало нам остаточних відповідей. І в мене далі немає відповідей. Таємниця смерті і сьогоднішня історія, зродила, однак, в мені нові питання.
Питання не в тому, чому Ісус оздоровив чи воскресив одних, але не зміг чи не встиг це зробити зі всіма, питання в тому, що заважає мені повірити в правду цієї історії. Питання не в тому, як я можу отримати те, що отримала вдова та її син, а в тому, що заважає мені побачити, що те, що вони отримали, у мене вже є. Питання не в тому, чи смерть є кінцем, а в тому, чому я наполегливо вірю в цю брехню, у смерть, а не в життя. Це питання для кожного з нас, для всіх тих, хто боровся чи бореться зі смертю, питання, які нагадують нам про те, що Господь побачив мене, змилосердився і сказав «Не плач!»
Рим, 25.10.2020
картина: Egbert Modderman, “The Widow of Nain”
