«Якщо хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, візьме хрест свій та йде за Мною» (Лк. 9:23).
Ми перебуваємо в Церкві, тому що більшість із нас, у глибині своєї душі, хоче йти за Христом. Але, можливо, ми відчуємо, що нам щось заважає, що нездатні до цього через клопоти, які нас стримують, а іноді й стопорять. У цьому уривку Ісус, зокрема, вказує нам, що, всупереч нашим думкам, випробування, які ми переживаємо, жодним чином не є перешкодою для того, щоб іти за Ним. Як не парадоксально, перешкоди, виявляється, є засобом і навіть умовою для того, щоб ми могли у повноті відповісти на заклик Христа. Тут ми опинилися в «динамічному» контексті, адже кінцева мета, яку визначив Ісус, – «йти за Ним».
Декількома словами Він показує нам правдивий спосіб нести наші хрести, великі й малі. Насамперед, як Він каже, нам потрібно їх «взяти», не відмовлятися від них, стверджуючи ніби їх не існує. Хрести є, і ми повинні взяти їх на себе, прийняти як реальність нашого існування. Не тільки їх терпіти, змиритися з ними, а сміливо взяти їх у свої руки, стати перед ними лицем в лице. Не намагатися якнайшвидше позбутися їх, наприклад, передаючи своєму сусідові! Але й також не падати під їхнім тягарем: разом з Христом, у Ньому, ми можемо знайти силу відважно їх нести.
І врешті, важливо взяти «свій» хрест. Свій, а не чужий. Не прагнути взяти на себе всі нещастя світу, покласти на свої рамена хрести ближніх. Адже під виглядом любові до ближнього і великодушності може ховатися зарозумілість і навіть прихована гордість. Ні, правильна поведінка полягає в тому, щоб, у смиренні й безсиллі, які відчуваємо у важких ситуаціях, ми були присутні, коли потрібно, поруч із тими, хто страждає; щоб молилися, допомагали дуже конкретно – одним словом, просто любили так, як тільки вміємо.
Що таке «наш» хрест? Немає жодної потреби мріяти чи шукати інших хрестів, які могли б нам видатися більш «привабливими», більш вдячними, більш винятковими. Треба прийняти хрести нашого життя, малі й великі, такими, якими нам їх представляють і подають обставини: їх достатньо, щоб ми освятилися! Наш хрест єдиний у своєму роді. Він, властиво, є нашим життям, з його випробуваннями, покладеними на нас, а не на нашого ближнього. Тому ми не повинні «порівнювати» свої хрести, свої болі, оцінювати їх чи судити про них, міряти силу наших страждань. Наш хрест особистий; ми покликані пережити його на свій спосіб, так, як ми це можемо.
Врешті, Ісус пояснює, що нам також потрібно брати свій хрест «щодня». Ідеться про те, що у цьому подвигу постійність і наполегливість є найважливішими. Річ не в тім, щоб героїчним зусиллям волі «встояти» тільки один раз, коли трапилося нещастя. А «щодня», впродовж усього життя, іти своєю дорогою, чого б це нам не коштувало, незважаючи на перешкоди, які можуть накопичуватися.
Ми чудово розуміємо, що для того, аби цього досягнути, потрібна неабияка відвага і сила духу, які годі знайти в собі, якщо мислити тверезо. Їх нам треба шукати і черпати тільки в Ісусі. Адже Він сам вказав шлях, даруючи нам Себе і Своє життя у важкі години страстей, які привели Його на хрест, славне Сонце всіх наших хрестів.
Із книги “39 слів підбадьорення“
