Справжній ізраїльтянин, у якому немає лукавства – Натанаїл. Мабуть, історія його покликання нас сьогодні дивує. Чоловік, який лежав безтурботно під смоковницею в один момент підривається і йде на зустріч. Ця зустріч назавжди змінює його життя. Він більше ніколи не повертається до своєї улюбленої смоковниці, а слідує із проповіддю містами і селами Юдеї та Галилеї, а відтак – цілого світу. Наприкінці ж він без вагань серед терпінь і мук віддає своє життя у місті Альвані, що сьогодні називається Баку. А все завдяки цій непересічній зустрічі із Тим, що прийшов із ненависного для нього Назарету. У чому ж секрет цього апостола Натанаїла? Чому серед тисячі людей того часу Ісус Христос обрав і покликав саме його?
Відповідь на це запитання дає сам Ісус Христос. І полягає вона у тому, що сам Бог не віднаходить у ньому лукавства. А це значить, що Натанаїл був щирим, справжнім та відкритим на нове, небесне, божественне. Його щирість проявляється у словах: спочатку він із презирством ставиться до Месії із Назарету, а вже за кілька хвилин визнає Його Сином Божим та царем Ізраїля. Його справжність відкривається у цілковито людських емоціях цікавості, збентеженні, захопленні. Його відкритість на нове і божественне штовхнула його в один момент підвестися і вирушити у мандрівку на зустріч із невідомим досі Богом. Цього досі невідомого Бога і ми шукаємо у теперішніх воєнних обставинах свого життя.
Щирість стосунків
Неповних три тижні тому ми поводилися цілковито по-іншому. Ми планували, мріяли, накопичували, ходили на роботу і раділи життю. Нам здавалося, що усе наше життя контрольоване, розплановане та звичне. Ми спокійно і безтурботно лежали собі під смоковницею життя. Скоріш за все, такою ж була наша молитва, тобто стосунки з Богом. Традиційно молилися вранці та ввечері, відвідували недільну Службу Божу, час до часу приступали до Сповіді та Святого Причастя. Інколи призвичаювалися, інколи – пропускали через втому чи забуття, а ще інколи – свідомо уникали зустрічі із Своїм Спасителем. Відтак віддалялися від Нього, адже стосунки, про які не піклуються, розриваються.
Ранок 24 лютого змінив усе. На наші землі прийшла війна, якої ми не бажали. А разом із нею – вир емоцій та почуттів: страх, паніка, хвилювання за найрідніших, тривожність, певне розчарування у майбутньому. А з іншої сторони, усвідомлення найважливіших речей у житті та найцінніших людей навколо. Разом із тим, безліч запитань: чому так сталося? Де є Бог серед цих терпінь та несправедливості? Як продовжувати підтримувати стосунок із Ним, коли серце наповнене злобою та ненавистю? І це – перше, чого нас вчить постава Натанаїла: щирості зі собою, зі своїми ближніми та Богом.
Будьмо відвертими, війна і справді допомогла нам щиро побачити, що, чи точніше хто є для нас найціннішим. Ми розпочали значно пильніше ставитися до відносин із іншими людьми, часто телефонуючи їм, стежачи за їхньою активністю у соцмережах, аби лише впевнитися, що із ними все у порядку. Окрім того, щирість вимагає від нас такого ж ставлення до своїх емоцій та почуттів. Ми повинні щиро визнати ті негативні почуття, – злість, ненависть, роздратування, – які стискають наше серце. Адже лише визнавши їх, ми зможемо їх прийняти і перемінити. Щирою має стати і наша молитва. Не традиційною, не звичною, а саме щирою, тобто наповненою нашими справжніми почуттями та переживаннями, нашими побоюваннями та проханнями. Наскільки ж сьогодні ми чітко розуміємо те, про що просимо у Бога. Наскільки ж наші прохання до Нього стали конкретними.
Справжність
Відтак другий крок – це справжність. Справжність чи автентичність полягає у тому, що навіть в обставинах війни ми повинні залишатися християнами і людьми. Насамперед це вимагає від нас людяності. Її основними рисами є співчуття, співстраждання та милосердя. Скільки цього ми побачили серед темряви війни: самоорганізація та єдність українського народу, відкритість польського народу, готовність послужити та допомогти від найменшого до найбільшого. А де ми у цій війні? Чи почуття ненависті і злоби не захопило наше серце настільки, що ми не бачимо страждань і потреб ближнього? Чи залишилася у нас та крихта людяності, яка може врятувати комусь життя, засвітивши для нього світло надії? Адже війна – це не лише боротьба двох держав на лінії фронту; це також боротьба між добром і злом на лінії нашого серця. Зло сьогодні руйнує пологові будинки та лікарні, залишає сиротами та вбиває дітей, скидає бомби та ракети на мирних жителів, сіє паніку, злобу і смерть. Натомість добро обнадіює, підносить та зцілює, воно годує голодних та напуває спрагнених, приймає біженців та лікує поранених, підтримує словом, коштами і молитвою. Бо це по-справжньому. Це людяно. Це однозгідно із Божим образом у нас.
Відкритість на божественне
Близькість до ближнього серед його страждань і зранень наближає нас до Бога. Подібно як Натанаїл відкрився до зустрічі із Спасителем, прислухавшись до свого брата, так і ми відкриваємо Спасителя, прислухаючись до потреб тих, хто навколо. Цей Бог сьогодні відкривається по-новому. Це вже не бухгалтер, який рахує наші ранішні і вечірні молитви; не суддя, який шукає гріх для винесення вироку; не стара звичка, невиконання якої породжує у нас докори сумління. Це Бог, який страждає разом із нам, адже Сам перетерпів смерть. Це Бог, Який бореться разом із нами, адже завжди є на стороні правди. Це Бог, який приносить перемогу, адже неможливо перемогти зло більшим злом, але тільки добром. І це добро сьогодні народжується або завмирає у твоєму і моєму серці.
