«А коли Христос не воскрес, то марна проповідь наша, то марна й віра ваша. І ми являємося неправдивими свідками Бога, бо свідчили проти Бога, що воскресив Христа» (1Кор. 15:14 н.). Цими словами св. Павло радикально визначає значення віри у Воскресіння Ісуса Христа для християнського Послання як цілості: це його основа. Християнська віра опирається на правдиве свідчення, що Христос воскрес із мертвих.
Коли це забрати, то з християнського передання все ще можна скласти низку вартих уваги уявлень про Бога і людину, її буття і повинність – як вид релігійного світогляду, – але християнська віра буде мертвою. У такому разі Ісус був би релігійною особистістю, яка зазнала краху; особистістю, котра, навіть потерпівши поразку, залишається великою і спонукає нас до роздумів. Однак тоді Він перебуватиме у суто людському вимірі, а Його авторитет сягає настільки, наскільки Його Послання зрозуміле нам. Немає більше мірила; критерієм виступає тільки наше судження, яке виймає з Його спадщини те, що в наших очах здається корисним. А це означає, що ми покинуті, залишені на самоті. Наше судження є останньою інстанцією.
Тільки коли Ісус воскрес, то справді втілилося те Нове, що змінює світ і ситуацію людини. Тоді Він став мірилом, на яке ми можемо покладатися. Адже Бог насправді показав Себе, явив Свій Лик.
Отож у наших пошуках постаті Ісуса Воскресіння є вирішальним моментом. Чи Ісус був тільки колись чи Він і далі продовжує перебувати – це пов’язане з Воскресінням. У “так” або “ні” щодо цього не йдеться про окрему подію серед інших, а про постать Ісуса.
Тому потрібно особливо старанно прислухатися до свідчення Воскресіння Нового Завіту. Проте насамперед ми повинні констатувати, що це свідчення, якщо його розглядати в історичному контексті, становить особливий комплекс і зумовлює багато запитань.
Що ж відбулося? Очевидно свідкам, які зустріли Воскреслого, не легко було про це сказати. Вони зустріли цілком нову для них самих реальність, що руйнувала межі їхнього горизонту досвідчень. Наскільки реальність того, що відбулося, приголомшила їх і змусила до свідчення, настільки вона видалась і незвичайною. Св. Марко розповідає, що учні, сходячи з гори після Преображення, були стурбовані словами Ісуса про те, що Син Людський «воскресне з мертвих». І вони запитували один одного, що означає «воскреснути з мертвих» (9:9 н.). Справді: що це таке? Учні не знали і мусили це пізнати, щойно зустрівшись із реальністю.
Хто ставиться до повідомлень про Воскресіння з думкою, що він знає, чим є Воскресіння з мертвих, той у змозі зрозуміти ці повідомлення лише неправильно і згодом змушений буде відкинути їх, вважаючи безглуздими. Рудольф Бультман робив закиди щодо віри у Воскресіння, бо навіть коли б Ісус «повернувся» з гробу, то треба сказати, що «така дивовижна природна подія як оживлення померлого» не допоже нам й екзистенційно недосконала (Пор. Новий Завіт та міфологія, С. 19).
Отож насправді, якщо у Воскресінні Ісуса йшлося б тільки про чудо оживленого мерця, то воно б, урешті, не цікавило нас. Тоді це було б не важливішим за повернення до життя тих, хто помер клінічною смертю, завдяки мистецтву лікарів. У світі й у нашому існуванні нічого б не змінилося. Чудо оживленого мерця означало б, що Воскресіння Ісуса було таким самим як воскресіння юнака з Наїна (Лк. 7:11-17), доньки Яіра (Мк. 5:22 нн. 35-43) або Лазаря (Йо. 11:1-44). Після довшого чи коротшого відрізку часу вони повернулися до колишнього життя, щоб потім колись-таки знову остаточно померти.
Новозавітні свідчення не залишають сумніву, що з «Воскресінням Сина Людського» відбулося щось цілком інше. Воскресіння Ісуса було проривом в абсолютно новий спосіб життя, у життя, яке більше не підпорядковане закону смерті та перетворення, а існує потойбіч – життя, яке відкрило новий вимір людського буття. Тому Воскресіння Ісуса не є окремим випадком, на який ми можемо покладатися і який належить тільки минулому, а «мутаційним стрибком» (використовую це незрозуміле слово, безперечно, як аналогію). У Воскресінні Ісуса осягнуто нову можливість людського буття, яка стосується всіх і майбутнього, новий вид майбуття, відкритий для людей.
Так Павло досконало поєднав Воскресіння християн і Воскресіння Ісуса, що є нероздільними: «Бо як не воскреснуть мертві, то і Христос не воскрес… Але ж Христос таки справді воскрес із мертвих, первісток померлих» (1 Кор. 15:16-20). Воскресіння Христа є або універсальною подією, або ні, так каже нам Павло. І тільки коли ми розуміємо її як універсальну подію, як відкриття нового виміру людського існування, ми перебуваємо на шляху до правильного осягнення події Воскресіння у Новому Завіті.
З такої позиції і сприймається подія цього свідчення у Новому Завіті. Ісус не повернувся у звичайне людське життя цього світу як Лазар та інші померлі, котрих воскресив. Він увійшов в інше, нове життя – у широкі просторі обрії Бога і з цієї віддалі Він являється Своїм.
І для учнів це було щось цілковито несподіване, те, з чим вони поволі мусили звикати жити. Юдейській вірі було відоме воскресіння померлих наприкінці віків. Нове життя було пов’язане з приходом нового світу й, отже, загалом очевидним: якщо існує новий світ, тоді у ньому існує також новий спосіб життя. Однак воскресіння до остаточного та іншого стану посеред існуючого старого світу не було передбачене і тому спершу було неприйнятним. Тож спочатку обітниця Воскресіння залишалася для учнів незбагненною.
Процес становлення віри відбувається аналогічно до випадку з Хрестом. Про розп’ятого Месію ніхто не думав. Тепер факт був наяву і, опираючись на нього, потрібно було читати Писання. У попередньому розділі ми побачили, як з віддалі неочікуваного відкривається Писання і так сам факт набуває змістовності. Отож нове читання Писання могло розпочатися тільки після Воскресіння, бо щойно завдяки цьому Ісус утвердився як Посланець Божий. Тепер у Писанні слід було шукати дві події: Хрест і Воскресіння, по-новому їх розуміти і, завдяки цьому, прийти до віри в Ісуса – Сина Божого.
Це знову ж таки висуває передумову, що Воскресіння було для учнів таким реальним, як і Хрест. Це передбачає, що вони були просто приголомшені реальністю; що після всіх початкових вагань та подиву вони не могли більше опиратися реальності: Він насправді є. Він живе і промовляє до нас, дозволяє доторкатися до Себе, хоч більше і не належить світові у звичайному людському вимірі.
Парадокс неможливо описати: Він був цілком інший, не мрець, повернутий знову до життя, а від Бога Живий – заново і назавжди. І хоча Він не належав більше нашому світу, та водночас був реальним, по-справжньому присутнім, цілковито Самим Собою. Ішлося про абсолютно інше, своєрідне досвідчення, що порушує звичні рамки досвіду. В учнів це не викликало жодного сумніву. З огляду на це пояснюється своєрідність свідчень Воскресіння: вони говорять про щось парадоксальне, таке, що перевершує будь-який досвід і все-таки присутнє абсолютно реально.
Однак чи насправді це було так? Чи можемо ми, будучи сучасними людьми, вірити таким свідченням? У добу Просвітництва вважали, що ні. На думку Ґерда Людемана, очевидно те, що внаслідок «розкриття картини світу… традиційні уявлення про Воскресіння Ісуса слід розглядати як завершені» (Цит. за Вількенс, 1/2, С. 119 н.). Однак чим насправді є «картина світу»? Чим визначається її нормативність? Гартмут Ґезе у своїй важливій праці«Питання про картину світу», на яку я тут хотів би вказати, ретельно описав межі цієї нормативності.
Звісно, яскравий науковий факт не може викликати жодних суперечностей. У свідченнях Воскресіння, безперечно, говориться про щось таке, що у нашому світі досвідів не з’являлося. Розповідається про щось нове, досі нечуване, неповторне – про новий вимір реальності, що проявляється. Те, що існує, не підлягає дискусії. Нам радше відкривається глибша правда: існує глибший вимір, ніж той, який ми знали дотепер. Чи це суперечить науці? Невже насправді може існувати тільки те, що було досі? Хіба не може існувати неочікуване, немислиме, нове? Коли Бог є, то невже Він не може створити новий вимір людського буття, реальності загалом? Чи не чекає сотворіння, властиво, на цей останній і найвищий «мутаційний стрибок»? На поєднання типового з нетиповим, на поєднання людини з Богом, подолання смерті?
У всій історії новизни є незначні початки живого, майже невидимі – тому їх можна недогледіти. Те, що «Царство Небесне» в цьому світі подібне до гірчичного зерна, найменшого з усіх зерен, сказав нам Господь (Мт. 13:31 н.). Проте воно несе в собі безмежну потенційність Бога. Воскресіння Ісуса у всесвітньо-історичному плані невидиме, це – найменша насінина історії.
Це переміщення пропорцій належить до таємниць Бога. Велике, могутнє, врешті-решт, є Мале. А маленька насінина, воістину, Велике. Так Воскресіння увійшло у світ лише через декілька таємничих з’явлень вибраним. І все ж це був новий початок, на який усе очікувало в тиші. І для небагатьох свідків, саме тому, що вони нічого не могли самі збагнути, це була приголомшуюча і надзвичайно реальна подія, яка з такою могутньою силою об’явилася їм, що зник усякий сумнів і вони з абсолютно новою безстрашністю виступили перед світом, щоб свідчити: Христос воістину воскрес!
Із книги Йосифа Рацінґера (Бенедикта ХVІ) ІСУС З НАЗАРЕТУ
