Чим є божественне втручання?

Читай також

  • Різдво Йоана Хрестителя (Лк 1:1-25; 57-68; 76; 80)
  • Чи для нас Бог – лише Бог у храмі й на особистій молитві?
  • Що робити, коли нам сняться померлі і просять про щось?
        • Чим є божественне втручання?

          Міркуючи про сумління і про беззмістовність життя, ми мусимо зрозуміти ось що: наше серце і розум завжди мають бути відкриті на події та ситуації, що рятують нас. Вони приходять ззовні і цілком змінюють наш характер. Гадаю, найкращим початком розмови на цю тему буде історія про божественне втручання.

          Якось одна жінка написала мені про свого брата, що помирав у лікарні і впродовж тридцяти років не причащався. Він не лише провадив ганебне життя, але й був злою людиною. Існує різниця між поганою і злою людиною. Погана людина краде, вбиває. Зла людина може не робити жодного з цих вчинків, але вона прагне вбивати добро і добрі наміри в інших. Так, цей чоловік був злим. Він розбещував молодь, розповсюджуючи різні памфлети аморального змісту, що руйнували і віру, і моральні цінності серед молоді. Його сестра писала: “Двадцять священиків приходило до нього, але усіх він вигнав з лікарняної палати. Прошу Вас, підіть до нього!” До мене зверталися як до останньої інстанції!

          Я відвідав цього чоловіка відразу ж увечері того дня, але пробув з ним лише п’ять секунд, адже я знав, що до мене ставлення буде таке ж, як і до інших. Але я відвідав його не один-єдиний раз, а сорок разів. Сорок вечорів поспіль ходив я до цього чоловіка. Другого вечора я пробув у нього приблизно десять-п’ятнадцять секунд. Кожного наступного вечора я додавав по п’ять-десять секунд і в кінці місяця я проводив з ним від п’яти до десяти хвилин, але жодного разу не торкався теми його душі, аж поки не настав сороковий вечір. Того вечора я приніс із собою святе Причастя, святе миро і сказав йому:

          – Вільяме, сьогодні ти помреш.

          – Я знаю, – була його відповідь.

          Він помирав від раку, але раку обличчя, і на це страшно було дивитися.

          – Я упевнений, що сьогодні ти хочеш примиритися з Богом.

          – Ні, я не хочу! Забирайся геть!

          – Але я не сам.

          – Хто з тобою?

          – Я привів доброго Господа. Чи ти хочеш, щоб і Він пішов геть?

          Він нічого не відповів мені. Я став навколішки біля його ліжка і впродовж п’ятнадцяти хвилин, тримаючи Святі Тайни, молився і обіцяв Господу, що коли цей чоловік перед смертю виявить хоч якісь ознаки розкаяння, то я побудую каплицю для бідних у південній частині США вартістю три з половиною тисячі доларів. Не надто багато як на каплицю, але для мене тоді це була величезна сума.

          Після молитви я повторив знову:

          – Я впевнений, що перед смертю ти хочеш примиритися з Богом.

          – Ні, не хочу! Забирайся!

          І він почав кликати медсестру. Я побіг до дверей, ніби бажаючи вийти, щоб зупинити його. Потім я швидко повернувся і, поклавши голову на подушку поруч з його обличчям, сказав:

          – Лише одне, Вільяме, пообіцяй мені, що сьогодні, перед тим як помреш, ти промовиш: “Мій Ісусе, прости мене”.

          – Не скажу! Іди геть! – вже вкотре повторив він.

          Мені треба було йти. Я сказав медсестрі, що коли вночі він захоче зустрітися зі мною, я прийду. Близько четвертої години ранку медсестра подзвонила мені і сказала:

          – Він щойно помер.

          – Як він умирав? – запитав я.

          – Приблизно через хвилину після того, як Ви пішли, він почав повторювати: “Мій Ісусе, прости мене”, і так постійно повторював, аж поки не помер, – розповіла медсестра.

          Як бачите, я не мав нічого такого, що могло б вплинути на нього. Це було втручання божественного на серце людини, яка колись вірила, але втратила цю віру. І немає значення, чи хтось має віру, чи ні. Суть у безнастанному втручанні ззовні. Воно приходить до кожного з нас так делікатно, що багато хто просто відкидає його. Таке втручання прийшло до св. Августина через голос дитини саме тоді, коли він провадив розпусне і безтямне життя. Згодом св. Августин напише у своїх відомих рядках: “Наші серця були створені для Тебе, о Господи, і вони не матимуть спокою, аж поки не спочинуть у Тобі”[1].

          Жив колись відомий гульвіса з Сахари на ім’я Чарльз Фуклод. У розпалі свого розпусного життя він спав під зорями в Сахарі і пережив, як висловився колись Томпсон, безсоромний допит кожної зірки. Згодом він віднайшов Божу ласку і, висвятившись, прийняв священиче життя. Помер мученицькою смертю, проповідуючи мусульманам у Сахарі. Все це відбулося в наш час.

          Згадувати подібні випадки божественного втручання можна й далі. Розглянувши подібні історії, спробуймо збагнути, які форми приймає це божественне втручання. Безумовно, це благодать, але ми досі не знаємо точного значення слова “благодать”. Випереджуючи наші знання, скажу, що існує два види благодаті: біла благодать, що робить нас приємними Богові, і чорна благодать, в якій ми відчуваємо Його відсутність. Сьогодні більшість людей у світі, і навіть атеїсти, відчувають Його відсутність. Як бачите, це не людина шукає Бога, це Бог шукає людину! Він залишає нас у неспокої. Перше питання, яке порушує Святе Писання, звучить так: “Людино, де ти?”[2]

          Жоден поет не висловився краще про це божественне втручання, ніж Френсіс Томпсон у своєму чудовому вірші “Мисливець Небес”. Свого часу Томпсон був студентом-медиком. Фактично, єдине, що він добре засвоїв із свого навчання – це те, як робити ін’єкції наркотиків. Він став волоцюгою, спав у Ковент Гарден у Лондоні під вантажівками, що перевозили овочі, і не на жарт подумував про самогубство. З ним подружилися Мейнелси. Згодом у його кишені знайшли вірша, який через кілька років після його смерті розійшовся п’ятдесятитисячним тиражем. Впродовж тридцяти років цей вірш вивчали студенти Токійського університету, його було перекладено японською мовою. Цей вірш відповідає сучасному настрою, оскільки люди починають відчувати застережливий кивок Божого перста. Поет розповідає про свої численні способи втечі від Бога, котрий є Мисливцем Небес, і першим місцем втечі є підсвідомість чи несвідомий розум. Поет відчуває, що коли він пірне в підсвідомість, то буде менше усвідомлювати цього Мисливця, котрий переслідує його. Томпсон описує свою втечу від Бога:

          • Я утік від Нього в ночі і дні;
          • Я утік від Нього під арку років;
          • Я утікав від Нього
          • Власного розуму лабіринтами,
          • І у тумані сліз Я заховавсь від Нього,
          • Й під сміх, що навздогін,
          • Мимо примарних високих надій
          • Я пролітав; і зненацька застрелений,
          • В пітьму “Титаніка” страхів упав
          • Від тих сильних ніг,
          • Що бігли, бігли слідом,
          • Але розмірено, кроком мисливським,
          • Не поспішаючи, з величною наполегливістю.
          • І б’ють вони, і Голосу удар
          • Чіткіший, ніж той Крок у пітьмі замре:
          • “Все зрадить той, хто зраджує Мене”.

          Поет намагається пізнати природу, і так неперевершено пояснює секрети науки. Він мовить: “Я витягнув корок із секретів Природи”. Ми можемо майже уявити собі, як хтось виймає велетенський корок із гігантської бочки і всі секрети науки і природи виливаються з неї:

          • В їхньому шляхетному братстві я був єдиним,
          • Хто витягнув корок із секретів Природи.
          • Я знав усі швидкі переміни
          • На завзятому обличчі неба;
          • Я знав, як хмари летять до Тебе,
          • Запінені стогоном дикого моря,
          • Усе, що народжене і що вмирає.

          Томпсон намагається втекти від Мисливця, що постійно переслідує його, і знаходить тимчасовий притулок у позашлюбній любові. І ось тут приховано історію про “пуп’янок, що випав з вінцевої корони весни”. Він використовує образ віконниць у будинку на півночі Англії, де жила дівчина, яку він знав. Поет пише: “Здебільшого віконниці з вирізьбленими сердечками та червоними шторами прикриті сплетеним милосердям”. Далі він розповідає про те, як шукав кохання в усіх цих витких паростках пристрасті, які так і не змогли його цілком задовольнити. Потім він ділиться своїми страхами: “Хоч я і знав любов Того, хто йшов за мною, і був страшенно наляканий, але якби не мав Його, то міг би згинути десь при дорозі”. Подумаймо лишень, як довго можна вважати Бога конкурентом? Томпсон приходить до висновку: “Якщо я матиму Його, то мушу зректися усього іншого”. Далі він продовжує: “Якби відчинилася одна маленька віконниця, спалах Його наближення не дасть їй зачинитись; і мовчання Страху не втече, бо його переслідує мовчання Любові”. Інакше кажучи, поет не знає, як можна бігти так швидко, щоб Любов не могла його впіймати. Томпсон наляканий. Хто це переслідує його? Можливо, Він принесе якусь полегшу, відірвавши від поета ненависне почуття: “О, чи Твоя любов насправді є бур’яном, хоча й нев’янучим, що не має інших квітів, крім своїх власних?”

          Звертаючись до іншого прикладу, поет запитує: “О, хіба не слід Тобі створити ліс, перш ніж зможеш щось ним прикрасити?” Іншими словами, ми мусимо покласти дерево у вогонь і спалити його, щоб воно очистилося або ми принесли його в жертву ще до того, як воно стане деревним вугіллям і ми зможемо малювати ним. Тут постає ще одне запитання: “Хіба Твоє поле мусить підживлятися гнилою смертю?” Чи існує пожертва всюди? Перед тим як розповісти вам про поетову відповідь на це запитання, якщо, звичайно, це не буде трактуватися як суто поетичне пояснення Томпсона, пропоную дізнатися про божественне втручання в наше власне серце.

          Уявіть, що ви вийняли своє серце, поклали його на долоню, як на плавильний тигель, на якому можна викристалізувати ваші найпотаємніші бажання, пристрасті і страждання. Які вони? Чого вам хочеться найбільше? Найперше, ми прагнемо жити. Яка користь від честі, амбіцій чи влади, якщо нема життя? Уночі, у темряві, ми інстинктивно простягаємо руку вперед, у невідоме, ми готові втратити цю частину нашого тіла, лише б не втратити те, що цінуємо найбільше – наше життя.

          Продовжуючи аналіз, ми знаходимо ще щось, чого прагнемо в житті. Ми хочемо правди. Найперше запитання, яке ми часто повторюємо, прийшовши в цей світ, – “чому?” Ми розламуємо свої іграшки, щоб дізнатися, чому крутяться колеса. Згодом ми розламуємо колеса Всесвіту, щоб також дізнатися, чому ці колеса крутяться. Ми твердо постановляємо дізнатися причину, ми не можемо стерпіти, коли від нас щось приховують. Ми створені для того, щоб знати.

          Окрім життя і правди, є ще щось, чого ми прагнемо. Ми прагнемо любові. Кожне дитя інстинктивно тулиться до грудей матері, відчуваючи любов. Мала дитина біжить до мами, щоб вона перев’язала розбите під час гри коліно, а згодом, вже в юності, ця дитина знаходить у матері співчутливого співрозмовника, якому можна відкрити потаємні почуття свого серця. Мама – це також людина, яка дуже гармонійно вписується в поняття “товариш”, у присутності якого нам затишно навіть мовчати.

          Пошуки любові тривають починаючи від колиски і аж до самої смерті; та, прагнучи цього, чи завжди ми знаходимо любов тут, на землі? Чи вдається нам тут, на землі, знайти справді повноцінне життя? Звісно, ні. Кожна прожита хвилина наближає нас до могили. Наші серця є лише приглушеними барабанами, що відбивають такт похоронного маршу. “З години на годину ми дозріваємо і дозріваємо”[3]. Справжнього життя тут нема, як нема і справжньої правди. Що більше ми вчимося, то менше знаємо, бо нам відкриваються нові обрії знань, якими ми можемо мандрувати впродовж цілого життя. Хотів би я знати лише одну десятимільйонну частинку того, що, здавалося, я знав, щойно закінчивши школу!

          Правда і любов живуть не тут. Коли любов справді стає чистою і благородною, раптом приходить той день, коли треба востаннє обняти друзів і з’їсти останній шматок пирога на останньому святі життя. Хіба ми прийшли в цей світ для того, щоб прожити абсурдне життя? І навіщо нам були б очі, якщо не було б що бачити? Запитаймо себе, що є джерелом світла в кімнаті? Звичайно, ми не шукатимемо джерела світла під мікроскопом, бо там світло перемішане із тінню, і не під кріслами, бо світло перемішане з темрявою. Якби ми схочемо знайти джерело життя, правди і любові, що, власне, і є світлом на цьому світі, ми змушені будемо спершу знайти чисте життя, яке не перемішане із своєю тінню – смертю; нам треба буде знайти правду, не змішану зі своєю тінню – помилкою; нам треба буде знайти любов, не змішану із своєю тінню – ненавистю чи пересиченням. Ми мусимо вийти до чистого Життя, чистої Істини, чистої Любові, бо саме це є визначенням Бога! Це саме те, до чого ми прагнемо і для чого ми були створені.

          Після усіх ухилянь і втеч від божественного втручання в його душу, Томпсон завершує свого вірша словами Бога;

          • Дивне, нещасне створіння,
          • Навіщо комусь розділяти любов твою?
          • Не бачачи нікого, крім мене,
          • Нічого не матимеш (мовив Він),
          • Бо людська любов потребує
          • Людського визнання:
          • Що ти заслужив –
          • З усієї людської трухлявої глини
          • Найбрудніший шматок?
          • Однак ти нітрохи не знаєш,
          • Якою дещицею ти є любові!
          • Кого знайдеш, щоб полюбив тебе,
          • Нице створіння, взиваючи:
          • Врятуй Мене, врятуй лиш Мене!
          • Все, що я взяв у тебе, я взяв
          • Не за твої провини,
          • А тому лиш, що можеш шукати це
          • Ти в обіймах Моїх.
          • Усе, що є мило дитині твоїй,
          • Я для тебе удома зберіг:
          • Піднімись, потисни Мою руку
          • Й приходь!

          За книгою “Твоє життя – це вартісна річ”

          Читай також

        • Різдво Йоана Хрестителя (Лк 1:1-25; 57-68; 76; 80)
        • Чи для нас Бог – лише Бог у храмі й на особистій молитві?
        • Що робити, коли нам сняться померлі і просять про щось?
          • Оціни

            [rating-system-posts]