Запитаймо ще раз, тепер уже підсумовуючи, чим була зустріч із Воскреслим Господом. Важливі такі розрізнення:
- Ісус не повернувся у загальне біологічне життя, щоб одного дня знову померти за законами біології.
- Ісус – не привид («дух»). Це означає: Він не є кимсь, хто належить до світу мертвих, але може з’являтися у світі життя.
Зустрічі з Воскреслим – це також щось інше, ніж містичні переживання, під час яких людський дух на деяку мить підноситься над собою і сприймає світ Божественного й Вічного, щоб потім знову повернутися у звичний горизонт власного буття. Містичне переживання – це тимчасове розмежування простору душі та її здатності до сприйняття. Однак це не зустріч з особою, що наближається до нас ззовні. Павло відмежовував свої містичні переживання (у 2 Кор. 12:1-4 зображене його підняття на третє небо) від зустрічі з Воскреслим в дорозі до Дамаска, що була реальною подією в історії, зустріччю з Живим.
Що можемо сказати про справжню суть Воскресіння Христового на основі усіх цих біблійних звісток?
Це – подія в історії, яка перевершує простір історії і сягає вище. Мабуть, ми можемо використати аналогічну мову, що в багатьох аспектах є неспівмірною, але все-таки може відкрити доступ до розуміння: ми можемо (як і в першому пункті цього розділу) трактувати Воскресіння як радикальний «мутаційний стрибок», завдяки якому відкривається новий вимір життя, новий вимір людського буття.
Сама матерія перетворюється у новий спосіб реальності. Тепер людина Ісус разом зі Своїм тілом цілковито належить сфері Божественного і Вічного. «Дух і кров», як колись сказав Тертуліан, відтепер у Бога (Пор. De resurrect, mort. 51, 3; CC lat. II994). Навіть якщо людина згідно зі своєю сутю створена для безсмертя, то щойно тепер ми маємо місце, де її безсмертна душа знаходить «простір», «тілесність», отримує сенс у безсмерті як спів-бутті з Богом і примиреним людством. У листах св. Павла з ув’язнення до Колосян (Пор. 1:12-23) та Ефесян (Пор. 1:3-23) ідеться саме про це, коли він говорить про космічне Тіло Христа і виявляє, що перемінене Тіло Христа водночас є місцем вступления людей у спільноту з Богом та між собою, в якій вони можуть остаточно жити в повноті незнищенного життя. Оскільки ми самі не маємо жодного досвіду такого оновленого, зміненого виду матеріальності та життя, то не дивно, що це перевищує сферу наших уявлень.
Важливим є те, що з Воскресінням Ісуса не відбулося оживлення якогось мертвого, а у Воскресінні відбувся онтологічний стрибок, який охоплює буття як таке, відкрився вимір, що стосується нас усіх, який створив для нас усіх новий простір життя, спів-буття з Богом.
З огляду на це, до питання про Воскресіння слід підходити як до історичної події. З одного боку, мусимо сказати, що суть Воскресіння полягає в тому, що воно перевершує історію і відкриває новий вимір, який ми називаємо есхатологічним. Воскресіння відкриває новий простір, який підносить історію вище неї самої і творить остаточне. У цьому сенсі слушне те, що Воскресіння не ідентичне з історичною подією, як народження або розп’яття Ісуса. Це щось нове, новий тип події.
Проте водночас мусимо констатувати, що воно не перебуває поза історією, ні над нею. Як вихід з історії, поза її межі, воно розпочинається у ній самій і належить їй як часточка у широких вимірах. Мабуть, це можна висловити так: Воскресіння Ісуса провадить понад берегами історії, але воно залишило слід в історії. Тому свідки могли подати його як свідчення цілковито нової якості.
Апостольська проповідь з її пристрасністю та відчайдушністю немислима без справжнього зіткнення Цілком Нового і Неочікуваного, що торкнуло свідків ззовні, утвердилося у виявленні себе і промовлянні Воскреслого Христа. Лише справжня подія радикально нової якості уможливила апостольську проповідь, яка не пояснюється спекуляціями або внутрішніми, містичними переживаннями. Вона живиться у своїй тверезості та новизні силою події, яку ніхто не вигадав, яка перевершує будь-які уявлення.
Однак на завершення для всіх нас залишається питання, яке Юда Тадей адресував Ісусові в залі Тайної Вечері: «Господи, що сталося, що Ти хочеш відкритися нам, а не світові?» (Йо. 14:22). “Чому Ти не виступив у повноті сили проти Твоїх ворогів, які повели Тебе на Хрест?” – хотіли б запитати ми. Чому Ти не показав їм з незламною силою, що Ти Живий, що Ти Володар життя і смерті? Чому Ти явив себе лиш малій горстці учнів, свідченням яких ми зобов’язані довіряти?
Питання стосується не тільки Воскресіння, а загалом Об’явлення Бога у світі. Чому тільки Авраамові – чому не могутнім світу цього? Чому тільки Ізраїлю, а не всім народам землі?
Це таємниця Бога: Він діє тихо і непомітно. Він повільно, поступово будує Свою історію у великій історії людства. Він стає Людиною і при цьому Його можуть не помітити сучасники, видні та впливові сили історії. Він страждає і помирає, і як Воскреслий хоче прийти до людства тільки через віру Своїх, яким показує Свій Лик. Він постійно стукає у двері наших сердець і поволі учиняє нас зрячими, якщо ми Йому відчиняємо.
І все ж – чи не є саме це Божественним способом діяння? Не пересилювати, не долати зовнішньою силою, а дати свободу, дарувати любов і пробуджувати. І невже видимо таке маленьке, коли застановитись, не є воістину Великим? Чи не виходить від Ісуса упродовж століть могутній промінь світла, який не може виходити від жодної звичайної людини і в якому насправді світить світло Бога у світі? Чи могла б проповідь апостолів знайти віру і розбудовувати широку спільноту у світі, коли б у ній не діяла сила правди?
Коли ми слухаємо свідків тверезим серцем і відкриваємося через знаки, якими Господь щоразу заново утверджує їх і самого Себе, ми знаємо: Він воістину воскрес! Він Живий. Ми ввіряємо Йому себе і впевнені, що перебуваємо на правильному шляху. Разом з Томою вкладаємо наші руки у пробитий бік Ісуса і визнаємо: «Господь мій і Бог мій!» (Йо. 20:28).
За книгою Йосифа Рацінґера (Бенедикта ХVІ) – ІСУС З НАЗАРЕТУ
