Доторкнись до ран

Читай також

  • Чи для нас Бог – лише Бог у храмі й на особистій молитві?
  • Що робити, коли нам сняться померлі і просять про щось?
  • Бог щоденно живить тебе своєю владущою силою : не забудь подякувати Йому за це!
        • Доторкнись до ран

          «Подай сюди твій палець і глянь на мої руки. І руку твою простягни і вклади її у бік мій» (Йо. 20, 27)

          Воскресіння – це не просто факт із нашої повсякденної реальності. Незважаючи на приготування та постійний наголос на цьому, апостолам було важко сприйняти вістку про воскресіння їхнього Вчителя. Ба більше, їм важко було впізнати воскреслого Христа, коли Він їм об’являвся. Адже апостоли були такими ж людьми, як і ми. Вони боялися, соромилися свого Вчителя, мислили земними категоріями, прагнули слави, зраджували, піддавали сумнівам слова Ісуса. Такі вже вони людські, приземлені, а тому близькі для нас.

          Сьогодні перед нами постає постать апостола Томи. У традиції Церкви до його імені причепилося прізвисько «невіруючий». Воскресіння Ісуса Христа – це справді основа нашої віри, без якої вона була би марною. Але водночас це постійний виклик для неї. Неможливо собі уявити досвід духовного життя, позбавлений запитань, сумнівів, моментів криз чи падінь. Усе це вказує на щирість та живучість нашої віри, яка не перетворилася на традицію чи формальність. Усе це вказує на постійний пошук та навернення, які не дозволяють нам залишитися на поверхні, а запрошують виплисти на глибінь. Саме тому сьогодні стільки питань про Бога на війні, стільки питань про страждання невинних, стільки питань про можливість любові серед руйнувань, смерті. Саме тому сьогодні перед нами «невіруючий» Тома. І його сповнений остраху та трепету дотик до ран Ісуса Христа. Дотик, який перемінює його сумніви у сповнений віри вигук: «Господь мій і Бог мій!»

          Спів-чуття і спів-відповідальність

          Спостерігаючи сьогодні безліч страждань, спричинених війною, у серці часто виринають запитання: «А де є Бог? Чи бачив він звірства у Бучі? Чи залишилося Йому місце у Маріуполі? Чи чує він молитви з укриттів?» Це надзвичайно важливі питання для нашої віри, які можуть привести нас як до зневіри, так і до глибшого пережиття стосунків із Богом.

          Оскільки Ісус постійно ототожнював себе із потребуючими та стражденними, то справді сьогоднішні рани війни також є ранами Ісуса Христа. Взявши на себе чашу терпінь у Гетсиманії, Він також пережив усю жорстокість та звірства із українським народом. Але чому саме такою ціною? Чому Господь це допускає? Ставлячи запитання таким чином, ми часто прагнемо покласти усю відповідальність за зло навколо нас на Бога. Наче Пилат, ми прагнемо вмити руки на очах усього світу та відмежувати себе від страждань ближніх. Проте, віра, яка відвертає свій погляд від страждань цього світу, яка не сприймає існування зла навколо, – це невіра. Навіть якщо ми не можемо побороти усі страждання світу, навіть якщо ми не можемо зупинити війну цілковито, ми не маємо права як християни на байдужість та відчуження. Саме тому Господь насамперед запрошує апостола Тому сприйняти Його рани – дозволити Їм торкнутися його серця, досягти його нутра.

          «Я не маю права сповідувати Бога, якщо не сприйму серйозно біль і горе своїх ближніх. Віра, яка воліла б закрити очі на людські страждання – це лише ілюзія чи опіум», – говорить сучасний богослов Томаш Галік.

          Отож, Господь Своїми ранами торкається серця апостола Томи, торкається серця кожного із нас. Так Він робить нас співчутливими, спів-стражденними, спів-відповідальними за усунення зла і ненависті у світі.

          Спів-дотик до ран

          Справді, ми можемо назвати себе християнами, скликнути разом із апостолом Томою «Господь мій і Бог мій!» лише тоді, коли доторкнемося до Божих ран, якими наповнений наш теперішній світ. І це друге запрошення, яке чинить нам Воскреслий Христос.

          Простягнути свою руку до ран переселенців, поранених чи скорботних не є легко і потребує відваги, але це єдиний спосіб залишатися людьми у нелюдських обставинах війни. Вкласти палець у бік зранень зраджених, зґвалтованих чи розбитих не є просто і потребує зусиль, але це єдиний спосіб залишатися християнами та зберегти свою віру у час такої кількості зневір.

          Нам не завжди вдасться подарувати іншим фізичне чи психічне зцілення, але це не повинно розчаровувати нас у вияві любові та милосердя. Адже саме безумовна Любов прийшла у цей світ, взяла на себе наші страждання та муки та винесла їх на хрест заради того, щоб воскресити нас до вічності. Адже любов усе перетерпить, «водам великим любові не вгасити, ані рікам її не затопити», адже «любов бо, як смерть сильна» (пор. Пісня пісень 8, 7-8). Таким чином, воскресіння – це не тільки перемога над смертю, але насамперед перемога любові над безумством насильства і зла. Смерть подолана, зло знищено. І все за посередництвом любові, якою продовжують ділитися християни у горнилі страждань цього світу.

          Спів-зранена любов

          Сьогодні апостол Тома і ми разом із ним відкриваємо зраненого Бога. Це той Бог, який постраждав через нашу відсутність любові, через наш вибір війни, через наші маленькі злі вчинки, які нікому не зашкодять. Цей зранений Бог продовжує страждати у тілах і душах наших ближніх. Дотикаючись до їхніх ран, ми знову і знову відкриваємо своє людське обличчя, своє істинне християнство. Таким чином, дотик до ран стає для нас простором для зростання нашої віри, простором поглиблення наших стосунків із Спасителем. Тому не біймося «повірити у любов» (пор. 1 Йо. 4, 16), навіть якщо усі обставини війни навколо вказують на її поразку чи відсутність. Адже смерть любові розпочинається із нашого власного серця. Зрештою, як і її воскресіння.

          Отець Іван ВИХОР

          Читай також

        • Чи для нас Бог – лише Бог у храмі й на особистій молитві?
        • Що робити, коли нам сняться померлі і просять про щось?
        • Бог щоденно живить тебе своєю владущою силою : не забудь подякувати Йому за це!
          • Оціни

            [rating-system-posts]