«…милосердя рятує від смерті й не дає ввійти у темряву» (Тов. 4, 10)
Світанок першого дня після Песаху. Юдеї ще відпочивають. Вони не поспішають прокидатися після святкування і приступати до буденної роботи. На вулицях порожньо і тихо. В одній із будівель перебувають налякані учні пророка з Галилеї. Три дні тому Його розіп’яли на хресті за богохульство. Тепер вони бояться за своє життя. Вони безпорадні і не знають, що робити далі. Ця Пасха була для них не радісною та святковою, але тривожною і сумною.
І лиш три жінки не можуть всидіти у своїй домівці. Вони беруть миро та пахощі і направляються до гробниці свого Вчителя. Адже похорон над Його мертвим тілом так і не відбувся і вони цього не можуть пережити. З причини настання Песаху Його швидко заховали у чужому гробі поблизу і прикотили до входу камінь. «Хто нам відвалить камінь від входу до гробу?» (Мр. 16, 3), – запитують одна в одної. Не зважаючи на відсутність вирішення, вони продовжують йти. Що ж дозволяє цим тендітним жінкам серед темряви зла і страждань, які вони пережили на Голгофі, залишатися сильними і непохитними у своєму прагненні послужити? Що може допомогти і нам сьогодні серед темряви і страждань нашої Голгофи залишитися сильними і непохитними у творенні добра?
Милосердя перемагає страх
У момент розп’яття Ісуса усіх Його учнів та послідовників в один момент наповнює страх. Він сковує їхні вчинки та замикає їх від зовнішнього світу. Проте, не жінок-мироносиць. Без тіні страху із першими променями сонця вони направляють до гробниці. Адже насправді їхнє серце наповнене милосердям до померлого Вчителя, а не страхом. Тим милосердям, яке вони постійно відчували біля стіп цього Вчителя під час Його життя і проповіді; яким Він так часто наповнював їх через Свої слова та вчинки. Будучи наповненими милосердя, вони несуть милосердя далі.
У своєму повсякденному житті ми звикли асоціювати милосердя із чимось, що не має сили у собі. Ми часто дивимося на людей, які чинять милосердя, як на безсилих, безпорадних, неважливих. Нам нерідко видається, що ділами милосердя щодо ближніх нічого не можна досягти чи виправити. Адже все у нашому житті потрібно здобувати силою, насиллям чи боротьбою. Кульмінацією такого підходу, який Папа Франциск назвав «духом Каїна» стало розп’яття на хресті Божого Сина; його кульмінацією сьогодні стає війна. Війна за ресурси, війна за землі чи війна за домінування. Це та війна, яка нас так лякає, тривожить та замикає у собі та своїх домівках.
Милосердя перемагає ненависть
Очевидно, що наслідком війни є не лише страх. Неможливість контролювати своє життя та близьких, якою ми втішалися до її початку, часті образи руйнувань та смертей, які вона несе зі собою, наповнюють нас злобою та ненавистю. Ця ненависть впливає на нас самих, отруюючи всі інші почуття. Ця ненависть руйнує стосунки із нашими рідними і близькими, виливаючись на них у докорах, гніві чи небажанні зрозуміти. Ця ненависть спопеляє наше бажання спілкуватися із Богом. І хоч на початках ми цього не відчуваємо, вже у скорому часі наслідки такого ставлення до життя дають про себе знати у вигляді втрати фізичного здорового самопочуття, психічної рівноваги та духовного здоров’я. А все через те, що ми не створені для того, щоб ненавидіти. Тому ненависть поступово нас убиває.
Натомість, милосердя не дає ввійти у темряву. Це те милосердя, яке у жінок-мироносиць виглядало абсурдним і божевільним, адже відправилися до гробу із величезним каменем. Це те милосердя, яке заясніло у жінок-мироносиць серед темряви і скорботи з причини навколишнього зла. Це те милосердя, яке сьогодні допомагає кожному із нас не втратити, – ба більше, навіть плекати людяність серед нелюдяних жахіть війни.
Милосердя перемагає смерть
Насправді цими променями милосердя освітлене життя кожного із нас.
Неможливо сьогодні не пригадати милосердя наших матерів, які у темряві ночі колисали, співали колискові та виміряли температуру у ті моменти, коли ми хворіли. Як не пригадати милосердя теперішніх матерів, які серед темряви ночі хапаються за вервицю чи молитовник і супроводжують своїх синів на фронті своїми молитвами.
Неможливо сьогодні не пригадати милосердя наших дружин, які серед темряви суперечок чи непорозумінь, продовжують чекати нас додому із любов’ю приготованою вечерею. Як не пригадати теперішніх дружин, які серед темряви ночі на вокзалах, в укриттях чи бомбосховищах продовжують піклуватися про своїх дітей із невеликим наплічником на спині.
Неможливо сьогодні не пригадати милосердя наших бабусь, які так дбайливо насичують нас не тільки добрими пирогами, але й постійними молитвами. Як не пригадати теперішніх бабусь, які серед темряви переслідування та загрози війни продовжують плекати українські традиції, передаючи їх наступним поколінням.
Неможливо сьогодні не пригадати милосердя наших доньок, які не маючи жодних коштів, готують пасочки із піску, прикрашають їх квіточками та дарують своїм батькам. Як не пригадати теперішніх доньок, які серед темряви війни продовжують постійно запитувати, чекати та сподіватися на зустріч із своїми татами.
«Блаженні милосердні, бо вони помилувані будуть». Адже саме милосердя рятує від смерті і не дає увійти у темряву. Навіть якщо це темрява нещадної та жахливої війни. Навіть якщо це камінь, який стискає наше серце із кожним пострілом. Навіть якщо це смерть…
