Сьогодні ми стаємо учасниками драматичної історії. Ми зустрічаємося із чоловіком, який від народження був позбавлений зору. Він жив в абсолютній темряві та цілковитій самотності. Не бачачи краси навколишнього світу, дерев, квітів, гір, озер, заходу сонця, зорепаду, він часто потерпав від смутку. Його життя було обмежене, а існування певним чином надщерблене.
Але було дещо у цьому житті ще більш нестерпне. Це – оточення. Через те, що він просив милостиню край дороги, кликав людей, просив помочі із переведенням він був постійним викликом для оточення. Подібно, як і будь-яка людська потреба перед нашими очима. Бачачи людину у потребі, ми постаємо перед роздоріжжям – допомогти чи проігнорувати, відкрити чи навпаки замкнути своє серце, почути чи затулити вуха на крик про допомогу. Саме наша відповідь на це питання, а ще більше наш особистий вибір, визначають те, ким ми є насправді: людьми, християнами, добряками, а чи навпаки – нелюдами, нехристиянами та злом. Зрештою, цей вибір також дозволяє визначити, чи й ми, бува, не осліпли. Адже часто нам так важко побачити людину!
Апостоли запитують про причину страждання сліпого. Вони бачать лише зло, страждання, гріх. Його сусіди та співмешканці відзначають чудесну зміну і відразу звертаються до минулого, до того часу, коли цей чоловік сидів і просив милостиню. Далі – фарисеї. Замість того, щоби порадіти разом із ним, вони розпочинають розпитувати його, звертатися до законодавства, сперечатися про правомірність вчинку. Замість того, щоб прийняти чудесну реальність, вони тікають у стабільну ідеологічність. Зрештою, навіть батьки, переповнені страхом перед юдеями, швидко прагнуть «зам’яти справу» і уникнути відповідальності. У той момент, коли їхній син нарешті може зустрітися із ними лицем до лиця і пізнати їх, вони зустрічаються віч-на-віч зі своїм страхом.
Але чи хтось бачить саму людину? Що, зрештою, бачимо ми?
Ми також часто перед обличчям страждань і потреб інших людей уникаємо поглянути в очі самої людини. Ми часто відмовляємося увійти в життя цієї людини, почути її, відчути те, що відчуває вона. Раптово виявляється, що ми не вміємо спів-чувати, спів-страждати, спів-переживати. У таких випадках ми розпочинаємо шукати причину того чи іншого зла, ми впадаємо у минуле та згадуємо подібні випадки в історії, ми тікаємо до простих відповідей на складні запитання і врешті, спаралізовані страхом, боязню, неготовністю насправді допомогти – не бачимо самої людини. Відтак людина, яка просто прагне виговоритися, отримує якісь недоладні та звичні відповіді – «то все через гріх, то треба багато молитися». Людина, яка потребує дружніх обійм та присутності когось поруч, раптом залишається самотньою, бо ми починаємо від неї тікати у пошуки причин, занурення в історію і т.д. А людині, якій просто потрібно втерти сльозу, ми «втираємо» про те, як треба поступити чи де вона помилилася. І така сліпота занурює у ще більшу темряву та самотність. І така сліпота гірша від фізичної, адже походить з кам’яного та байдужого серця. І така сліпота ранить набагато більше, аніж каміння чи стовпи на дорозі.
Переживаючи сьогодні воєнне лихоліття, ми також можемо часто страждати на сліпоту. Насамперед це стосується того, що ми бачимо навколо багато зла і страждань, і часто не помічаємо проявів справжнього добра і людяності. Ми наповнюємо себе безперервним потоком новин та повідомлень із фронту, до якого часто не здатні досягнути ані своїми діями, ані своїми словами, зі своєї сторони розпочинаємо аналізувати і розказувати, як саме потрібно було вчинити і завершуємо все критикою, сіянням страху, ворожнечею, тобто темрявою. Ми забуваємо звертати увагу на людей, яких Господь сьогодні поставив поряд, бо нам терміново потрібно вирішити про поставки зброї з Німеччини, Чехії чи Польщі. У той же час люди біля нас потребують поставки нашої любові, співчуття, уваги.
Тому дозвольте собі заглянути в очі того, хто є поруч із вами. Можливо, сьогодні саме вони потребують вашої усмішки, розради чи душевного тепла. Саме так сьогодні здійснив чудо Ісус Христос, побачивши саму людину.
Фото: Emilio Morenatti
